Фактична зайнятість земель, землеволодіння і землекористування

13.4. Фактична зайнятість земель, землеволодіння і землекористування

В Україні, як і в усьому колишньому СРСР, існувала до 1990 р. одна форма власності на землю - державна. Держава надавала колгоспам і радгоспам, а також іншим підприємствам і відомствам основні земельні площі у безстрокове користування для виробництва сільськогосподарської і промислової продукції та інших потреб. Незначні за площею земельні ділянки надавалися громадянам у постійне чи тимчасове користування для ведення особистого підсобного господарства, присадибного, під дачі, гаражі, колективного та індивідуального садівництва, городництва, для випасу худоби тощо.

Таким чином, громадяни, а також колгоспи, радгоспи і всі інші підприємства і організації, яким держава надавала землі у користування, вели господарство в межах більших або менших за площею ділянок, які за правовими ознаками мали одну назву - землекористування. Землекористування були основною формою правового статусу земель, а також і основною одиницею їх обліку за весь радянський період.

Характерно, що держава, проголошуючи право постійного користування земельними ділянками, фактично не гарантувала забезпечення цього права. Існують численні приклади примусового вилучення земель, якими постійно користувалися громадяни, в результаті утворення штучних водосховищ, будівництва шляхів і промислових підприємств, розвідування корисних копалин, на військові потреби і в багатьох інших випадках. Проекти вилучення земель затверджувались без погодження з громадянами, і держава не відшкодовувала збитків громадянам у необхідних обсягах.

В процесі реформування земельних відносин у 90-ті роки була відновлена приватна власність на землю. Громадяни отримали право на приватизацію земельних ділянок, які їм передавалися для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва. Приватизовану земельну ділянку громадяни могли купувати, продавати, дарувати, міняти, наслідувати і передавати в спадщину, здавати або наймати в оренду.

Таким чином, виникла нова одиниця обліку земель за правовими ознаками приватної власності - землеволодіння громадян.

Торкаючись питань утворення землеволодінь, необхідно підкреслити особливості реформування земельних відносин в Україні. Оскільки земельна реформа 90-х років впровадила паралельно з приватною власністю також і колективну форму власності на землю, окрім землеволодінь громадян, виникли землеволодіння колективних, державних кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств, які утворилися головними чином в межах територій колишніх колгоспів і радгоспів. Але від того, що держава законодавчими актами передала основні земельні площі нібито новим за назвою суб'єктам права колективної власності на землю, по суті мало що змінилось у фактичному стані цих земель.

На 1 січня 1998 р. колишні колгоспи і радгоспи фактично займають більше 80% земель сільськогосподарських угідь, в той час як 20 мільйонів громадян володіють або користуються лише 13,8% земель. По-справжньому нова форма господарювання - фермерство охопила лише 2,5% земель. Про це свідчать дані Держкомзему (див. табл. 3.3.), а також діаграма фактичної зайнятості сільськогосподарських угідь основними групами власників і користувачів, мал.3.1.

Доповнюючи дані про території країни основними групами власників фактичну зайнятість і користувачів інформацією про розподіл земель за формами власності, отримаємо ще одну характеристику нинішнього стану (на 1.01.1998 р.) земельного фонду, мал. 3.2.

Остання характеристика земельного фонду відбиває складну ситуацію на шляху реформування земельних відносин і свідчить про гальмування руху приватизаційних процесів наприкінці 90-х років.