Сучасне реформування земельних відносин в Україні

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 (1 Голос)

§ 5. Сучасне реформування земельних відносин в Україні

Кінець XX сторіччя, як і його початок, пов'язуються у свідомості значної частини людства з глобальними революційними перетвореннями, серед яких особливе місце займають земельні реформи. Але якщо в 1917 р. в Російській імперії була ліквідована приватна власність на землю, то в 90-ті роки спостерігається зворотний процес: в нашій країні відновлюється право приватної власності на землю.

Вперше в українській історії реформування земельних відносин здійснюється в умовах державного суверенітету. Відбуваючись в нових історичних умовах, земельна реформа була покликана ліквідувати державну монополію на землю, відновити споконвічний потяг селянина до власної землі і на цій основі започаткувати більш досконалі форми господарювання. На жаль, тривале багаторічне викорінювання з свідомості широких верств суспільства почуття господаря не могло не вплинути на ментальність народу. Законодавча база як концептуальна основа реформування земельних відносин, розробляється дуже повільно і незадовільно. Перші законодавчі акти "Про земельну реформу" та про введення в дію "Земельного кодексу", які були прийняті в грудні 1990 p., зберегли монополію державної власності на землю. Надане цими актами право довічного і постійного володіння землею певною мірою носило позитивний характер, оскільки дозволяло громадянам і підприємствам користуватися землею на власний розсуд, але не дозволяло розпоряджатися нею повномасштабно, в тому числі ні продавати, ні купувати. Це єдине прогресивне положення "Земельного кодексу" 1990 р. мало що вирішувало. Щоб зрушити земельну реформу з місця, треба було на легітимній основі знайти принципово нові підходи до реформування земельних відносин.

Законодавчі акти Верховної Ради, які були прийняті вже після проголошення незалежності України, "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про форми власності на землю", "Про приватизаційні папери", "Земельний кодекс 1992 p.", (березень 1992 p.), а також, "Концепція роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду" (листопад 1991 р.) та "Державна програма приватизації майна державних підприємств", (серпень 1992 р.) суттєво вплинули на перебіг земельної реформи. У "Концепції роздержавлення..." та інших документах проголошене дуже важливе демократичне положення про те, що рівне право на приватизацію рівних за розмірами ділянок землі надається всьому дорослому населенню України. Але задекларовані в "Концепції..." рівні права, на жаль, не забезпечувались рівними можливостями. Справа в тому, що в багатьох регіонах: в Донбасі, на Закарпатті та ін. не було можливості виділити громадянам середню по Україні площу ділянки, яка становить 0,80 га, бо такої кількості земель в промислових і густозаселених районах просто не існувало. Наприклад, в Закарпатті ця ділянка була вдвічі меншою за норму - 0,37 га, тоді як на Херсонщині вона дорівнювала 1,54 га, тобто була вдвічі більшою. Не враховувала "Концепція..." також інші аспекти, зокрема негативне ставлення селянства до ідеї рівного розподілу земель серед усіх верств населення незалежно від проживання та місця роботи, які не брали безпосередньої участі у сільськогосподарському виробництві. Передача більшої частини земель міським громадянам через їх непідготовленість до сільськогосподарської праці могла мати вкрай негативні наслідки для виробництва сільськогосподарської продукції.

Земельний кодекс 1992 р. заявив принципово новий підхід до приватизації, який передбачав пріоритетне право на приватизацію землі тим, хто її безпосередньо обробляє. Всім іншим громадянам також надавалась можливість на виділення земель у приватну власність або у користування для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, присадибної ділянки, садівництва, городництва, сіножатей та випасу худоби, дачних та гаражних ділянок, виходячи з розроблених норм площі.

Реалізація заявленого земельним кодексом права громадян на приватну земельну власність передбачає поступову ліквідацію державної монополії на земельну власність, шляхом вилучення у колективних і державних сільськогосподарських підприємств, тобто, у колишніх колгоспів і радгоспів, а також інших сільськогосподарських підприємств до 10% земель для створення державного фонду земель запасу. Із площі, що залишалася, вилучають ще 15% земель для створення державного резервного фонду. На базі земель запасу виділяються ділянки для фермерських господарств, садівництва, городництва, дач, гаражів, для громадян не членів сільськогосподарського колективу. Землі резервного фонду призначаються для створення і розширення особистих підсобних господарств громадян.

Після утворення запасного і резервного державних фондів земель решта земель сільськогосподарських підприємств передається державою у колективну власність членів трудових колективів сільськогосподарських підприємств. Землі колективної власності розпаковуються між членами колективу, тобто, визначається середня частка земель, яка припадає на кожного працівника із всієї загальної площі сільськогосподарських земель підприємства. За бажанням члена колективу ця частка або пай може залишатися у складі земель підприємства або вилучатися з них по припиненню членства. Вилучений земельний пай повинен бути означеним в натурі, тобто виділений межами із земель підприємства на місцевості і може бути приватизований з повним правом приватної власності, включаючи купівлю або продаж після закінчення 6-річного терміну заборони.

Найбільшим досягненням Земельного кодексу в роздержавленні земель є те, що він після створення фондів запасу і резерву фактично дає можливість розглядати землі сільськогосподарських підприємств як сукупну суму наділів, що перебувають у власності окремих членів підприємств і підлягають приватизації. Взагалі ж, Земельний кодекс у порівнянні з "Концепцією роздержавлення..." передбачає більш збалансований механізм реформування земельних відносин, пропонуючи компромісний варіант перерозподілу земель державної власності селянам і всім іншим зацікавленим громадянам у більш справедливий спосіб, що зменшує між ними соціальну напругу.

Після прийняття земельного законодавства минуло вже немало років, але земельна реформа в Україні просувається дуже повільними темпами, особливо це стосується створення фермерських господарств. Незважаючи на те, що землі сільськогосподарських підприємств, які були вилучені до земель фонду запасу, є в декілька раз меншими від обсягів, задекларованих в Кодексі, процес вилучення земель до цього фонду майже припинився. Окрім того, є поширені приклади використання земель, вилучених до фонду запасу, не за прямим призначенням, а для розбудови і створення нових особистих підсобних господарств, присадибних, дачних ділянок тощо. Внаслідок цього процес фермеризації, не маючи бази, фактично стоїть на місці, а фермерське господарство здійснюється всього лише на 2,5% сільськогосподарських земель. Другим суттєво стримуючим розвиток фермерства фактором є нинішня неспроможність держави, через економічні негаразди, надавати фермерам належну матеріально-фінансову підтримку у період їх становлення, а самостійно вони, навіть при умові виділення необхідних земель, не в змозі підняти господарство.

Численні опоненти приватної власності на землю намагаються у будь-який спосіб загальмувати роздержавлення земель, ускладнити перетворення колективних земель сільськогосподарських підприємств на суму ділянок приватної власності окремих працівників цих підприємств, не допускати розпаювання земель і виділення їх на місцевості. Вони намагаються використати знецінений у селянина за довгі роки існування колгоспної системи потяг до власної землі, перекручують причини сучасної економічної кризи і агітують за повернення до старих часів.

Що стосується селян, то у більшості із них після колективізації значною мірою деформовані почуття власника і господаря, вони, підтримуючи приватизацію особистих підсобних господарств, присадибних ділянок і дач, вкрай обережно, а часто і негативно сприймають ідею фермерства, побоюючись остаточного розвалу колгоспів, оскільки вже звикли розраховувати на їх підтримку.

Академік Л. Новаковський, аналізуючи стан реформування земельних відносин в Україні, відзначає, що після 1991 р. "близько 21 млн. громадян одержали у власність і користування 7,0 млн. га сільськогосподарських угідь", але на 1 січня 1998 р. з 5,9 млн. селян, що отримали сертифікати на право на земельну частину (пай), лише "50,1 тисячі побажали вийти з недержавних сільськогосподарських підприємств з власними земельними ділянками" [31].

Щоб подолати у селян недовіру до безповоротності процесу роздержавлення, необхідно рішуче прискорити реформування земельних відносин. Таке прискорення вимагає чіткої законодавчої і дійової урядової підтримки. Серед першочергових заходів у цьому напрямку повинно стати надання кожному працівникові сільськогосподарського підприємства права повної приватної власності на його земельний пай, нічим не обмежуючи права вільної купівлі або продажу паю. Цей захід набагато поліпшить умови фермеризації і взагалі фермерської діяльності та неминуче започаткує утворення ринку земель.

Незважаючи на труднощі перехідного періоду, є всі підстави вважати, що рішуча підтримка державою приватизаційного процесу подолає у свідомості людей психологічний бар'єр колективістського світогляду, врешті решт відновить у селянина природне прагнення до землі, господарську гідність і самостійність. Тільки у цьому випадку, як показує світовий досвід, земельна реформа в Україні досягне повного успіху, а її сільське господарство зможе повернути ринкові позиції, втрачені на початку століття.


Сучасне реформування земельних відносин в Україні - 5.0 out of 5 based on 1 vote