Окремі процесуальні аспекти судового вирішення земельних спорів
Написав Ільків Н. В., доцент Ільницький О. В., магістр права, юрист БО „Твоє право”
Судовий захист земельних прав громадян на сьогодні розглядається як найбільш кваліфікований та універсальний. Одним з найважливіших його переваг — менша можливість необ’єктивного розгляду справи та відомчого впливу на остаточне вирішення питання. Крім того, безперечними позитивами є номінальне підкорення суду лише закону, широка гласність в обговоренні, безпосереднє дослідження в судовому засіданні всіх обставин справи, змагальність процесу, детальна процесуальна регламентація та інші демократичні принципи процесу. Але в той же час не варто ідеалізувати судовий розгляд. Практика свідчить про завантаженість судів, що тягне за собою затягнення строків розгляду спору та волокіту. Тому використати цей спосіб завжди надзвичайно складно [1].
В цій статті хотілося б звернути увагу лише на окремі конкретні проблеми розгляду земельних спорів судами України.
Незважаючи на дотримання позицій, згідно яких система відносин з приводу вирішення земельного спору в судах є частиною земельного процесу, відкидати його формування та регулювання за рахунок норм Цивільно-процесуального [2], Господарсько-процесуального [3] чи Кодексу адміністративного судочинства України [4] є неправильним, бо незважаючи на визнання самостійності земельного процесу, не визнавати використання ним норм, що стосується діяльності суду при вирішенні спору є неможливим.
На сьогодні, особливих норм, щодо розгляду саме цієї категорії спорів, у жодному з процесуальних кодексів практично немає, крім ч.1 ст.114 ЦПК України, яка встановлює виключну підсудність за позовами з приводу нерухомого майна за місцем його знаходження. Таким чином, застосовуються загальні правила судочинства.
Першим питанням, з яким стикається пересічний громадянин при бажанні звернутися до суду з позовом про захист власних земельних прав є визначення підсудності його справи у зв’язку із поліструктурністю судової системи України. На сьогодні це питання стосується лише розмежування компетенції між господарськими та загальними судами (яке здійснюється за суб’єктним складом спору). Але при реальному виокремленні судів першої інстанції адміністративної юстиції в подальшому, проблем лише додастся. Якщо виходити з такого розуміння справ, які будуть підвідомчі адміністративним судам згідно ст.17 КАС України, очевидним стає, що значна частина з тих справ, що на сьогодні вирішуються загальними судам перейдуть у підвідомчість адміністративних, а основною ознакою розмежування компетенції являтиметься, як і у випадку з господарськими судами, суб’єктний склад спору (спори за участю суб’єкта владних повноважень). Це звичайно, зніме значну частину навантаження з загальних судів. Але в той же час додасть клопотів у самій процедурі звичайним громадянам, оскільки стає незрозумілим: чи їм необхідно буде звертатися спочатку до адміністративного суду для вирішення питання законності того чи іншого рішення владного суб’єкта (що є найбільш частим предметом земельного спору), а після — до загального суду для вирішення спору по суті (наприклад, про відмову у наданні земельної ділянки). Якщо проаналізувати повноваження адміністративних судів згідно ч.1 ст.162 КАС України, то поруч із визнанням протиправними рішень суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення, адміністративний суд може зобов’язати відповідача вчинити певні дії або стягнути кошти (все залежить від заявлених у позовній заяві вимог). Але в той же час, на думку І. А. Тактаєва, попереднє визнання владного акта недійсним як невідповідного закону чи іншому правовому акту може бути вельми корисне для потерпілого. Наприклад, пред’являючи позов про відшкодування шкоди, завданої незаконним актом органів влади, потерпілий ризикує втратою значної суми (1% ціни позову — згідно п. „а” ч.1 ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” від 21 січня 1993 р. [5] та п.3 ч.3 р. VII „Прикінцеві та перехідні положення” КАС України — авт.). Зокрема, в позові може бути відмовлено з мотивів відсутності протиправності, що є необхідною умовою відшкодування шкоди. В той же час, первинне оскарження владного акту надає потерпілому доказ преюдиційного значення, що виступає гарантією задоволення його позову в майбутньому. При цьому він ризикує надзвичайно незначною сумою державного мита ( 0,2 неоподаткованого мінімуму доходів громадян (3,4 грн) згідно п.2 ч.3 р. VII „Прикінцеві та перехідні положення” КАС України — авт.) [6].
На сьогодні, при проблемі пересічному громадянинові визначитися із підвідомчістю та підсудністю його справи судам, недоречним є правило, що міститься у ст.115 ЦПК України: „Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.” Зважаючи на існуючий судовий апарат та порядок його добору, вважаю, що суди самі здатні направляти непідвідомчі їм справи до належних судових інстанцій з повідомленням про це позивачів. Це зумовлено тим, що працівники судових канцелярій обізнані з азами законодавства, що стосуються розмежування підвідомчості між судами, та й, крім того, вони знають конкретну адресу всіх судових органів, а тому будь-яких перешкод для таких дій з їхнього боку (крім, хіба що особистого небажання) бути не може. Існуючий же на сьогодні порядок повернення заяви та документів та наступного його повторного подання за належністю, лише затягує розгляд та вирішення спору, а отже веде до ущемлення прав громадян як на ефективний судовий захист, так і прав на землю. Така норма є кроком назад у судово-процесуальній діяльності, в порівнянні, навіть, з ч.3 ст.7 Закону України „Про звернення громадян”, яка передбачає автоматичне пересилання звернення особи, яке подане за неналежною підвідомчістю.
З таким положенням пов’язана іще одна проблема, зумовлена оплатністю судових послуг. Державне мито перераховується до місцевого бюджету за територіальною юрисдикцією самого суду (районний у місті, міський чи районний). Фактично, кожен суд має власний рахунок по сплаті державног мита. При поверненні заяви або скарги згідно ст.83 ЦПК України, сума судового збору (сьогодні — ще державне мито) повертається, але лише на підстави ухвали суду. Згідно ч.2 ст.8 Декрету КМ України „Про державне мито”, для винесення такої ухвали необхідно звернутися до суду з заявою, при тому лише на протязі року з дня зарахування мита до бюджету. Оформлення заяви допустиме з точки зору необхідності подальшого звіту про використання коштів з рахунків буджетних установ. Але необхідінсть розгляду цього иптання в суді та постановлення з нього ухвали — вже є помилковим підходом з огляду хоча б на той факт, що держава не надала особі послуги, а тому повинна безперечно повернути безпідставно отримані кошти, не створюючи якого сь зайвого та невиправданого дозвільного механізму (особливо через окреме судове рішення). Після цього особа повторно може звернутися вже у суд за правильно встановленою підсудністю. Звичайно, це не позбавляє її права паралельно вимагати повернення державного мита і звертатися до іншого суду. Але це не проблема в разі наявності достатніх коштів у особи, а що ж робити, коли такі — відсутні. Використання можливості на розстрочення чи відстрочення судових витрат рідко підтримується судом, а це створює перешкоди особі для звернення до суду ще на деякий час. Для держави, в якій людина та її права проголошена найвищою цінністю, а їх захист — завданням держави, такі чисто бюрократичні та не об’єктивні перепони є неприпустимими.
Як можливий вихід, на нашу думку, слід вилучити подібні сформульованому у ст.115 ЦПК України правила з процесуальних кодексів. В разі встановлення непідвідомчості справи, суди повинні самі пересилати їх разом із додатками по підвідомчості, про що попереджати позивачів. Для цього слід внести додатковий пункт у ст.116 ЦПК України. Як же бути з коштами, оскільки держмито повинно надходити до місцевого бюджету. Що важливо, розмір цього мита є одинаковим для певної справи на всій території України і обчислюється у процентному співвідношення до суми позову або неоподаткованого мінімуму у державі. З огляду на це, сьогодні цю проблему можна вирішити без зайвого навантаження для громадян, за посередництвом Державної судової адміністрації. Згідно п.11 ч.4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 3 березня 2003 р. [7] вона організовує планово-фінансову роботу та бухгалтерський облік у судах. Відповідно, при пересиланні справи за підсудністю, повинен подаватися супровідий лист в територіальне управління ДСА України про те, що справа передається з суду А у суд Б. Він стає підставою для внесення подальших змін у бухгалтерську звітну документацію та зверення до розпорядника рахунку місцевого бюджету з вимогою про перерахунок суми мита на рахунок, що відповідає обслуговуванню того суду, якому ця справа скерована за підвідомчістю. Тобто, з моменту внесення належно оформленої позовної заяви у суд, громадянин не повинен хвилюватися за рух заяви. Зрештою, на нашу думку, це один з елементів права на судовий захист, закріпленого в Конституції. А відмова у його реалізації за неналежною підсудністю — не відповідає принципу верховенства права. Це лише один із можливих варіантів. В разі наявності більш простого, з точки зору фінансово-бухгалтерського обслуговування, звичайно може бути використаний і інший шлях. Але сьогоднішня ситуація не повинна мати місце у правовій державі.
Ч.1 ст.114 ЦПК України встановлює виключну територіальну підсудність щодо справ про нерухомість за місцем знаходження цього майна. Таке положення є правильним, оскільки наближає сам розгляд до спірної земельної ділянки яка є нерухомо закріплена у просторі. Це дає змогу реалізувати судам їх повноваження, які передбачені п.6 ч.6 ст.130 ЦПК України, п.1 ч.2 ст.110 КАС України, ст.39 ГПК України та надзвичайно необхідні в справах про спори щодо земельних ділянок — виїзд та проведення огляду на місці. Це особливо актуально, оскільки доволі часто документація щодо спірних меж чи ділянок застаріла і не відповідає реаліям, а для правильного вирішення спору необхідно вивчити реалії ситуації всесторонньо. На жаль, цю можливість суди використовують надзвичайно рідко. Зокрема, з проаналізованих нами справ господарського суду Львівської області, Галицького районного суду м. Львова, Самбірського районного суду Львівської області, Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області в жодній із них така можливість не була використана, хоча реальна необхідність існувала. Наприклад, по справі у Дрогобицькому міськрайонному суді Львівської області за позовом П. М. до Д. В. про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою спірні відносини брали початок ще з 1956 р., коли сусід самовільно встановив огорожу, захопивши ділянку по ширині 1,5 м та по довжині 56 м. Але в судовому засідінні позивачка відмовлялася від повернення їй саме ділянки фактично захопленої (яка знаходилася від дороги), мотивуючи це тим, що на віддалі 1 м від теперішньої межі між їхніми земельними ділянками, батько відповідачки вже побудував житловий будинок та господарську будівлю, а тому просить повернути їй рівноцінну ділянку, починаючи із-за господарської будівлі. По спорах позивачки приїжджало безліч комісій, що складали власні висновки, які різнилися за даними між собою (рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 березня 2005 р. [8]). В той же час використати наявні документи по справі із стовідсотковою впевненістю неможливо було, так як більшість забудов проводилося самовільно і сам вигляд земельних ділянок з того часу змінився, а документи компетентних органів не відображали реальної ситуації на місці. Для встановлення реальної ситуації суд призначив будівельно-технічну експертизу, але в результаті співставлення її результатів із іншими доказами поставився до них критично при обгрунтуванні власного рішення. В результаті рішення суду було винесено на підставі показань свідків та документів, які за своєю суттю суперечили один одному та містили часто застарілі відомості по справі.
В більшості випадків, суди вимагають від органів землевпорядкування вже готові проекти розподілу площі між співвласниками спірного землеволодіння. Але вирішення таких справ таїть у собі небезпеку довіритися недобросовісному спеціалістові, або ще більш парадоксальна ситуація — коли думки декількох спеціалістів чи експертів розходяться. Такі проекти для суду звичайно ж необов’язкові і суд може, не погоджуючись з ними, винести власне рішення. Це відповідає принципам судочинства. Однак з вищенаведених прикладів видно, що в таких випадках суд, не виїхавши на огляд на місці, діє практично наосліп, а тому про справедливість чи обгрунтованість такого рішення говорити складно. Та й, загалом, в таких діях, на нашу думку, проявляється порушення одного з принципів судочинства — безпосередності дослідження доказів (ч.1 ст.159 ЦПК України, ч.2 ст.138 КАС України), оскільки суд постановляє рішення на підставі опосередкованих відомостей про безпосередній об’єкт спору при наявній можливості його оглянути та виявити дані, що відповідають реальним обставинам справи і мають значення для постановлення законного, обгрунтованого та справедливого рішення, що є підставою для скасування судового рішення (ст.309 ЦПК України, ст.202 КАС України, ст.104 ГПК України — за неповним з’ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм процесуального права при розгляді). Зважаючи на те, що необхідність застосування такого „радикального”, з суддівської точки зору, процесуального прийому не завжди присутня, слід хоча б у окремих категоріях земельних справ (про визначення порядку користування земельною ділянкою, встановлення меж, сервітутів тощо) передбачити обов’язковий огляд суддею спірної земельної ділянки на місці. Оскільки існуюче на сьогодні диспозитивне правило, ігнорується навіть у тих випадках, коли такий виїзд та огляд необхідний.
Ще одним негативом у вирішенні земельних спорів судами є складність прийнятих ними рішень. На нашу думку, вказувати у рішеннях конкретні межі та їх конфігурацію щодо межових спорів звичайно потрібно, але куди більш наочно та зрозуміло було би видання поруч із рішенням в якості додатку замовленої землевпорядної документації у вигляді відповідного плану або схеми, завіреної печаткою суду та підписом судді. Такі „судові” плани мали б за своєю природою рівне із іншими землевпорядними документами значення, але це не затягувало б процес поновлення прав громадян через суд, оскільки не вимагало б повторного звернення до відповідних установ на виготовлення документів на основі судового рішення. Зрештою, така процедура була б більш доступною, оскільки виготовлення судових документів вже входило би у сплачувані судові витрати, та покривалося за рахунок сторони, яка визнана неправою у спорі. Тому в таких випадках, додатковий тягар оформлення документів для сторони, що виграла спір є лише необгрунтованою перепоною на шляху реалізації її прав.
Доволі часто, рівень розгляду справ у судах залишається на низькому рівні. Основними причинами цього, на мою думку, слід вважати:
- колізії та прогалини у матеріальному та процесуальному законодавстві при відсутність єдиної практичної позиції, що дає змогу суддям маневрувати між нормами. Чого лише вартий факт суперечностей між ст.120 ЗК України та ст.377 ЦК України про перехід права на земельну ділянку разом з переходом права власності на нерухоме майно, що на ній розташоване. Суддя Апеляційного суду м. Москва РФ Е. А. Звєрєва зазначила, що протягом трьох років після прийняття Земельного кодекса РФ суди змушені були приймати рішення, грунтуючись виключно на своєму суб’єктивному баченні, оскільки багато питань залишилося неврегульованими, а щодо багатьох — не прописані механізми їх правореалізації [9]. Очевидним є той факт, що нашу судову систему також не оминула ця проблема. Справедливим є зауваження І. А. Покровського про те, що закриття правових колізій та пробілів у праві — основна задача законодавця. Завжди є пробіли, які не можна закрити ні судовим тлумаченням, ні доктриною, особливо, що стосується вирішення питань, які впливають на процеси, які щоденно відбуваються в економіці держави. Тепер же, там, де сумлінніше повинен був думати законодавець, повинні думати окремі судді. Але жоден суддя не володіє тими матеріальними і засобами, які необхідні для вирішення питання, якими може користуватися законодавець [10]. Особливо актуально це висловлювання для країн континентальної системи права;
- необхідність спеціальної підготовки при розгляді земельних спорів, оскільки це надзвичайно складна категорія справ, знання про які у вищих навчальних закладах даються на рівні основ, а тому необхідне постійне проведення навчальних семінарів та тренінгів для суддів, особливо в ході проведення масштабних реформ. Особливо актуально це з огляду на те, що, навіть, у відносно однозначних питаннях, судді не завжди проявляють належний рівень компетентності (так, наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката на право власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки (паю) в натурі. При тому, в п’яти з них позов пред’явлено до районного відділу земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох — до райдержадміністрації, сільської ради та комісії по реорганізації КСП і в двох справах — до районного відділу земельних ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств. Усі позови суд задовольнив, зобов’язавши вчинити певні дії кожного разу інші органи та установи [11]). Позитивним досвідом з метою виправлення такої ситуації є досвід московських суддів, який демонструє одну з форм можливого виходу з такої ситуації. Так, спірні питання, які виникають у правозастосовній практиці з метою заповнення їхніх прогалин, виключити протиріччя у правозастосуванні і формування єдиної практики, обговорюються суддями апеляційних судів м. Москви та працівниками і спеціалістами Московського земельного комітету в порядку періодичних робочих нарад [12]. Вважаю, що така форма співпраці має двосторонній характер, що є зайвим аргументом на користь її існування та впровадженння на теренах України, оскільки в цьому випадку відбувається не лише навчання суддів, а й збагачення знань спеціалістів з органів управління. На мою думку, перед проведенням масштабних реформ та перетворень, першочергово необхідно проводити навчання тих, хто слідкуватиме за правильністю їх проведення та вирішуватиме колізії, що виникатимуть по ходу. В нашій державі така роль першочергово відведена судовій інстанції. Саме тому, первинно слід роз’яснити мету, принципи та механізми реформування суддям, аби згодом, при виникненні спорів, вони могли вирішити їх належним чином, щоб продовжувати поступальну лінію розвитку, а не ламати її чи скеровуватив у хибний бік через подальший усталений ними порядок практики правозастосування;
- низький рівень матеріально-технічного забезпечення судів.
Говорячи про значення судового порядку вирішення спорів, не можна не зачіпити ще одну важливу проблему, яка гостро постала і в теорії, і на практиці. Фактично на сьогодні судовим органам надано не властиві їм функцій розпорядження земельним фондом: тобто, суд, при вирішенні спору між компетентним органом управління земельними ресурсами та іншою особою, не просто скасовує рішення відповідного органу, яке не відповідає закону, але й вирішує питання, що було суттю цього спору — про надання земельної ділянки, порядок розпорядження нею, спонукання до укладення договорів тощо. Існує багато противників такої судової діяльності, хоча на необхідності такого способу захисту прав ще у 70-ті роки ХХ ст. наголошувала І. О. Іконицька, а у 90-их цю думку підтримав М. В. Шульга, наголошуючи на тому, що при скасуванні незаконного рішення та передачі справи на новий розгляд в подальшому до того ж органу, що і прийняв його, зменшує ефективність судового захисту, і сам він стає фікцією [13]. Поширеними випадками на практиці є ті, коли орган місцевого самоврядування відмовляє, наприклад, у продажі земельної ділянки з підстав інших, ніж визначені у законодавстві. Однак така дія прямо суперечить Конституції України, оскільки органи можуть діяти лише керуючись спеціально-дозвільним прикладом в сфері своїх повноважень („лише у випадках передбачених законом”). В такому випадку єдиним виходом є оскарження таких дій до суду. На сьогоднішній день судова практика також не є однозначною. З одного боку визнається, що вирішення питань про передачу земель у власність чи користування є виключним правом ради як суб’єкта права власності на землю. Але з іншого боку, — і таке рішення органу є протиправним. Відсутність роз’яснень з цього приводу та недосконале законодавство призводить до порушення прав власників та неоднозначного тлумачення цих норм на практиці юрисдикційними органами [14].
Застосування такого положення на практиці демонструє рішення Господарського суду Львівської області від 3 квітня 2003 р. у справі за позовом ТзОВ „Ресторан „Беркут” до Львівської міської ради та Львівського міського управління земельних ресурсів про спонукання до виконання обов’язку [15]. В процесі розгляду справи було з’ясовано, що Позивач приватизував будівлі і споруди, а тому відповідно до ч.3 ст.27 Закону України „Про приватизацію державного майна” має пріоритетне право на довгострокову оренду займаних цими будівлями земельних ділянок. проте зверення ТзОВ з відповідними клопотаннями залишалися без розгляду Радою, як і рішення Господарського суду Львівської області від 19 серпня 2002 р., ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2002 р., ухвалу Вищого господарського суду України від 26 листопада 2002 р.. 10 вересня 2002 р. управлінням земельних ресурсів та 12 вересня 2002 р. управлінням архітектури та містобудуванням було погоджено зовнішні межі землекористування відповідних земельних ділянок площею 7417 кв. м, а Відповідачеві було направлено проект відповідного договору оренди, який до теперішнього часу не підписаний. Таким чином в процесі судового розгляду було встановлено право Позивача на укладення даного договору та визнано незаконність дій Відповідачів. У резолютивній частині рішення суд вирішив Львівську міську раду спонукати до укладення договору оренди земельної ділянки, затвердити його, а Львівське міське управління земельних ресурсів — зареєструвати цей договір.
Схоже погоджується з такою думкою і український законодавець, оскільки ст.19 Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 р. [16] як одну з підстав державної реєстрації прав назвав рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили.
На нашу думку, таку позицію не слід визнати абсолютно хибною, а наведені приклади лише вказують, що насправді суд не перебирає функцій господарського управління та розпорядження власністю, оскільки не судове рішення є відповідним правовстановлюючим документом, а воно лише спонукає відповідні органи під впливом державного примусу та авторитету суду виправляти власні помилки. Суд же займається його виключною функцією — розв’язання спору та відновлення справедливості на основі вибору одного з встановлених законом способів захисту прав. Лише для того, аби суди здійснювали цю функцію без шкоди для нормального формування та функціонування земельних угідь знову ж таки постає проблема ретельнішого дослідження та вивчення судами матеріалів справи, прийняття рішення не лише на основі недосконалих норм законодавства, але й керуючись принципами права. Наприклад, ненадання земельної ділянки могло бути зумовлено її відсутністю або ж стратегічними цілями органів-розпорядників земельним фонду не продавати земельну ділянку під чергову автозаправну станцію, а для розміщення елементів соціальної інфраструктури. В такому випадку, очевидно, що законодавство не містить норм, які б виключали можливість в цьому випадку продажу, але таке рішення органу місцевого самоврядування не можна назвати протиправним (а розмежування між „законом” та „правом” як регуляторами вже встановлено навіть на нормативному рівні Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 [17] на користь останнього).
Найбільш радикальною пропозицією, що на сьогодні висловлена у законодавстві щодо вирішення земельних спорів є створення спеціалізованих земельних судів. Їх функціонування, розв’язання правових та організаційних проблем діяльності сприятиме не лише суттєвому розвантаженню судів загальної юрисдикції, а й ефективності роботи багатьох державних інституцій щодо забезпечення захисту законих прав та інтересів суб’єктів земельних правовідносин [18]. Історія розвитку зарубіжних держав дійсно знає позитивні приклади функціонування подібної судової гілки. Після внесення перспективних змін у законодавчу систему Мексики, уряд розпочав реалізацію програми надання юридичної допомоги тим особам, яких ці зміни стосувалися найбільше, крім того, він створив децентралізовану систему з 42 аграрних судів і охопив їхньою юрисдикцією всю територію держави. При тому, для того щоб зробити процедуру вирішення спорів з приводу землі більш опретивною та доступною для вигодонабувачів без зайвих перевантажень судової системи суди приймали до розгляду лише ті справи, які попередньо вже розглядалися в позасудовому порядку, але бажаних результатів у формі примирення досягти не вдалося. Це призвело до значного зменшення кількості спірних справ, що накопичилися за час реформування і чекали свого вирішення [19]. Функціонування квазісудових земельних інстанцій мало місце свого часу і на території України. Все ж, на мою думку, для України це на сьогодні не ідеальне вирішення проблеми. По-перше, ще досі на черзі затяжна реформа адміністративної юстиції, спеціальні суди якої чекають своєї черги. Її приклад яскраво показує долю окремої гілки „земельного правосуддя”. Окрім того, навіть при наявності відповідних нормативних та матеріально-технічних ресурсів для створення цієї системи судових інстанцій, я особисто не бачу в ній жодної необхідності. Навпаки, створення цих інституцій та ще більше розпорошення судової компетенції призведе до очевидних труднощів: знову постане питання розмежування підвідомчості справ (і особливо щодо комплексних вимог у одному позові), проблема нормативного регулювання діяльності земельних судів, ускладення координації громадян щодо визначення необхідного органу для адресації власного звернення тощо. Існуюча на сьогодні у нормативному вигляді система судочинства цілком здатна задовільнити потреби громадян у правосудді через примусову силу держави. Інше питання як завжди пов’язується з належною реалізацією вже виписаних норм, але ця ж проблема безперечно постане і перед новоствореною системою земельних судів. Звичайно, не можна відкидати очевидних позитивів існування такого новоутворення — професіоналізм розгляду справ, зниження навантаження на суди, а отже підвищення оперативності розгляду справ. Але виходячи з реалій сьогоднішньої ситуації, достатнім для виконання цього завдання буде вввести до складу загальних судів окремих суддів, що спеціалізуватимуться на вирішення саме земельних спорів у тих судах, що за статистичними даними розглядають їх найбільше. Відповідно для того, аби не використовувати при розгляді справ сторонньої допомоги, помічниками до таких суддів доцільно призначати з числа осіб зі спеціальною освітою з питань землевпорядкування, що підвищить коефіцієнт професіоналізму при розгляді таких справ.
Список літератури:
1 Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях.— Х.: Фирма „Консум”, 1998.— С.185—186.
2 Відомості Верховної Ради України.— 2004.— № 40—41, 42.— ст.492.
3 Відомості Верховної Ради України.— 1992.— № 6.— ст.56.
4 Урядовий кур’єр.— 2005.— 17 серпня.
5 Відомості Верховної Ради України.— 1993.— № 13.— ст.113.
6 Добрачев Д. В. Проблеми судовой практики в сфере оборота земли.— М.: Волтерс Клувер, 2005.— С.59—60.
7 Урядовий кур’єр.— 2003, 24 травня.
8 Архів Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області: справа № 2-4924/2005 р.
9 Журавлева Л. В., Мамедова С. В. Актуальные проблемы земельного законодательства (материали научно-практической конференции)// Государство и право.— 2005.— № 7.— С.108.
10 Добрачев Д. В. Проблеми судовой практики в сфере оборота земли.— М.: Волтерс Клувер, 2005.— С.37, 39.
11 Узагальнення судової практики Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України „Практика розгляду судами земельних спорів за 2001—2002 рр.”// www. scourt. gov. ua.
12 Журавлева Л. В., Мамедова С. В. Актуальные проблемы земельного законодательства (материали научно-практической конференции)// Государство и право.— 2005.— № 7.— С.108.
13 Шульга М. В. Судовий захист земельних прав у населених пунктах // Радянське право.— 1991.— № 7.— С. 29.
14 Волинець А. Відмова органу місцевого самоврядування у продажу земельної ділянки юридичній особі// Юридичний журнал.— 2005.— № 5 (35).— С.126.
15 Архів Господарського суду Львівської області: справа № 1/171—13/88.
16 Урядовий кур’єр.— 2004.—12 серпня.
17 Вісник Конституційного Суду України.— 2005.— №1.— С. 23—35.
18 Лейба Л. В. Правове регулювання вирішення земельних спорів// Автореф. дис. ... канд. юрид. наук.— Х.: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2005.— С.15.
19 Дейнінгер Клаус Земельная политика в целях развития и сокращения бедности/ Пер. с англ.— М.: Изд-во „Весь Мир”, 2005.— с. 207.
Окремі процесуальні аспекти судового вирішення земельних спорів - 4.0 out of
5
based on
2 votes