Теоретичні засади розвитку земельних відносин в Україні

Розвиток земельних відносин в Україні

Розвиток людства характеризується проявом певної сукупності соціально-економічних і суспільно-політичних процесів і явищ, яка визначає зміст суспільних відносин. Склад цієї сукупності, характеристики та особливості прояву окремих її складових змінювалися впродовж історичних процесів, помітно відрізняються стосовно окремих країн і народів на сучасному етапі їх розвитку. Та незмінним залишається важливе значення земельних відносин.

Україна була і залишається великою аграрно-промисловою державою. Вона має потужній земельно-ресурсний потенціал, в якому частка родючих чорноземів становить понад 50 %, а це 7-8 % загальносвітової площі. Із 60,3 млн. га земель майже 70 % припадає на сільськогосподарські угіддя, 10 млн. га лісові угіддя . Земельний фонд України нині максимально залучений до господарського обороту. За рівнем розораності території (54,2 %) вона посідає перше місце в світі. Якщо в середньому на душу населення в Польщі припадає – 0,38 га, у Франції – 0,30 га, то в Україні – 0,64 га ріллі або відповідно в 1,7 і 2,1 рази більше. Хоча Україна краще забезпечена землею і ґрунтами високої якості, вона все ж має обмежені земельні простори

Земельна реформа, яка здійснюється в Україні, спрямована на перебудову відносин землекористування, ліквідацію державної монополії земельної власності, відновлення приватної власності на землю, створення нових господарських формувань. Вона являє собою комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення якого забезпечує вдосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного устрою, формування і розвиток ринку землі. Складові земельної реформи представлена схематично у рис. 1.1.

Рис. 1.1. Основні складові земельної реформи

Земельна реформа Ставить собі за мету визначити ринкову вартість землі, сприяти розвитку оренди землі й формуванню ринку землі, його інфраструктурі, створити передумови формування господаря-власника й підприємця і перевести сільське господарство на прогресивні засади розвитку (рис. 1.2.).

Формування конкретного власника і користувача землі було одним з принципових завдань земельної реформи в Україні. Однак досі не створено прийнятного суспільством механізму повної реалізації права на землі сільськогосподарського призначення. У Земельному кодексі України вказано, що елементами права власності на землю є володіння, користування і розпоряджання земельними ділянками. Ці елементи складають сутність земельних відносин.

Власність в економічному аспекті – це, образно кажучи, власність de facto ( лат. – на ділі, фактично). Але власність має і юридичний зміст або власність de jure (лат. – юридично, по праву). Причому спочатку термін «власність» отримав тлумачення «права громадянства» як категорія в філософії та праві

Первісною формою права на землю, що має місце й у сучасних відносинах, є користування. Користування надає право використання земельної ділянки в особистих цілях користувача, що виражаються в праві присвоєння результатів господарської діяльності. У випадку, коли користувач не є власником експлуатованої ділянки, застосовуються договірні відносини. При цьому оговорюються умови користування землею, терміни і плата.

Володіння – одна з форм власності, що надає право фактичної влади над землею. При цьому володіння землею – це можливість, що охороняється правом мати її в себе. Можливо як законне (регульованим чинним законодавством), так і незаконне володіння землею (шляхом її захоплення, незаконної угоди і т. д.).

Наступною категорією, що характеризує земельні відносини, є розпорядження. Розпорядження є привілеєм власника, що дозволяє йому відчужувати ділянку землі, що належить йому, а також передавати її в тимчасове користування інший особі, віддавати в заставу, дарувати, передавати в спадщину і т. д.

Основною категорією, що відбиває і характеризує економічну систему країни в цілому, є власність та право власності на землю. По визначенню К. Маркса: «Власність означає, відповідно, спочатку (і такою вона є в її азіатській, слов’янській, античній, германській формах) відносини трудящих (виробляючого або відтворюючого себе суб’єкта) до умов свого виробництва як до своїх власних. Тому в залежності від умов цього виробництва вона буде приймати різні форми».

При цьому фізична або юридична особа, що є власником землі має право володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. По мірі розвитку суспільного виробництва відбувається формування підходу до власності як до ключової соціально – економічної категорії.

Відповідно, власність виступає таким елементом економічної системи, який має властивості подвійного роду: це економічна і одночасно юридична категорія. В категорії «власність» об’єднуються як економічні, так і правові аспекти, які доповнюють один одного.

Крім того відносини власності можна досліджувати і в соціальному аспекті. Важливе значення має такий напрямок соціального підходу до власності, як розподіл і перерозподіл об’єктів власності між членами даного суспільства. При цьому переплітаються дії економічних принципів, які діють об’єктивно, і принципи економічної політики, які здійснюються державою і іншими суб’єктами суспільства ( профсоюзи, політичні партії і т. п.).

В процесі використання землі між людьми встановлюються певні виробничі відносини: матеріальні (охоплюють систему володіння і користування землею), та суспільно-економічні, що виникають при використанні землі як засобу виробництва. Сукупність даних відносин утворює земельні відносини.

Спробуємо з’ясувати, що включає в себе поняття «земельні відносини». Земельний кодекс України (редакція 1992 року) не давав чіткого і конкретного визначення даного поняття. Новою редакцією Земельного кодексу (стаття 2) земельні відносини трактуються, як «суспільні відносини, щодо володіння, користування та розпорядження землею»

Відсутність єдиного визначення даного поняття спостерігається і в економічній літературі. У своїх наукових працях вчені-економісти по-різному підходять до визначення земельних відносин (табл. 1.3). В більшості випадків земельні відносини пов’язують з категорією власності на землю. Зокрема, М. В. Бочков визначає земельні відносини, як «… відносини в області володіння і користування землею як засобом виробництва. Вони є складовим елементом виробничих відносин суспільства і мають в своїй основі форми власності на землю, знаряддя виробництва і інші засоби виробництва».

К. М. Жиленко бачить земельні відносини як суспільні відносини, що складаються між суб’єктами господарської діяльності в результаті управління земельним фондом через користування, розпорядження і володіння землею як об’єктом і суб’єктом сільськогосподарської діяльності, що знаходяться під впливом регулюючих організаційно-економічних механізмів.

В. М. Хлистун та В. Х. Улюкаєв вважають, що поруч з формами земельної власності «… важливим аспектом земельних відносин є форми управління земельними ресурсами, які в значній мірі залежать від форм власності на землю і характеризуються системою політичних, соціально-економічних, правових та адміністративних заходів, спрямованих на організацію використання землі».

На думку Г. Д. Гуцуляка : «Земельні відносини є елементом виробничих відносин суспільства, а за соціальною природою належать до економічної бази суспільства. Ґрунтуючись на тій чи іншій формі власності на землю та інші засоби виробництва, земельні відносини водночас визначають ці форми, характер володіння та користування землею, ступінь і раціональність використання землі та інших засобів виробництва, впливають на розвиток продуктивних сил суспільства».

Є. С. Карнаухова розглядає земельні відносини в контексті рентних відносин, при цьому підкреслюючи, що: «Земельні відносини не обмежуються тільки відносинами з приводу найкращого використання землі в процесі виробництва. Вони обов’язково включають також відносини з приводу правильного розподілу результатів виробництва, одержаних в зв’язку з використанням землі» .

Іноді окремі автори акцентують увагу на особливостях прояву окремих їх складових. Наприклад, Н. М. Скурська вважає за необхідне підкреслити роль землі як передумови та природної бази життєдіяльності людини, основного чинника навколишнього природного середовища.

Найбільш повне, на нашу думку, визначення дає у своїй монографії «Економічні проблеми земельних відносин у сільському господарстві» Федоров М. М. визначає земельні відносини власності так: «Земельні відносини – це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розподілу і керування землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання і засобом виробництва в сільському господарстві».

Таблиця 1.3

Трактування категорії «земельні відносини» різними науковцями

Аналізуючи думки різних науковців, ми висунули свою точку зору: земельні відношення – це комплекс соціальних, економічних та політичних зв’язків між суб’єктами господарської діяльностю щодо володіння, користування й розпорядження землею.

Тепер виявивши складові земельної реформи та засоби досягнення мети земельної реформи, сутність земельних відносин, визначимо етапи розвитку земельних відносин в Україні (рис. ).

 Етапи проведення земельної реформи

Початком проведення земельної реформи в незплежній Україні вважають 15 березня 1991 року, коли набули чинності перший Земельний кодекс незалежної  України та постанова Верховної Ради України "Про земельну реформу". З цього моменту всі землі України, в тому числі сільськогосподарського призначення, були оголошені обектом земельної реформи. Але першим кроком реформування земельних відносин в Україні будемо рахувати ухваленний 3 серпня 1990 р. Закон "Про економічну самостійність Української РСР"  та прийняття 18 грудня 1990 р. Земельного кодексу УРСР, якими визначено різноманітність та рівноправність різних форм властності. Фактично цим було започатковано перший етап розробки та впровадження земельної реформи України, який тривав до моменту проголошення незележності. За цей, хоча і обмежений, час започаткували формування засад земельної реформи та створення селянских господарств різних типів.

Другий етап реформування земельних відносин почався від 15 березня 1992 року з набранням чинності Постанови Верховної Ради Укаїни "Про прискорення земельної реформи та приватизації землі" і Земельного кодексу України в новій редакції . Цей етап звівся до приватизації громадянами України земельних ділянок, що раніше були надані їм у користування. Також 26 грудня 1992 року прийнято Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок", який підтвердив можливість приватизації земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, дачного і гаражного будівництва, садівнищтва, присадибних ділянок. Декрет також скасував передбачений Земельним кодексом України мораторій нв їхнє відчуження протягом шести років з набуття права власності, сприяв зародження купівлі-продажу земельних ділянок з видачею державного акта на право приватної власності на землю тощо. На другому етапі Україна поступово набирає досвіт використання різних форм власності на землю, які вже законодавчо закріплені, та з внесенням зміни і доповненн до Законів України "Про колективне сільськогосподарське підприємнство (з внесенням змін і доповнень)" від 4 травня 1993 р. та "Про селянське (фермерське) господарство(з внесенням змін і доповнень)" від 24 червня 1993 р. розпочався третій етап земельної реформи.

На третьому етапі реформування земельних відносин важливе значення мають також закони України "Про плату на землю" в редакціїї від 19 вересня 1996 р. та "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р.. Закон України "Про оренду землі" визначив загальні умови виникнення, реалізації та припинення права на оренду земельних ділянок, у тому числі земельних паїв. Завдяки цьому селянин повинен одержати статус працівника-власника з правом доходів не лише відповідно до затрат праці, а й розмірк земельного пайового внеску в колективне господарство. Власники сертифікатів на земельний пай повинні одержувати щорічно додатковий дохід у вигляді орендної плати. Однак така трансформація земельних відносин не дала селянину очикуванного результату, бо селянин не відчув себе власником землі, тому що він у правовому аспекті отрмав сертифікат на земельний пай, який перебував у колективному володінні. Більшість селян України як власники землі не є фермерами, але будучи власниками паїв і членами колективу підприємства, вони відчужені від керування ним. Приявзанність селян до конкретного колективного сільськогосподарського підприємства безпосередньо впливає на ринковий обіг земельних паїв. Чинне законодавство діє, але переважна більшисть селян не знає своїх прав, чим і користувалися керівники колективних сільськогосподарських підприємств. Через всі ці невирішувальні проблеми земельна реформа втілювалася повільно, з негативноми наслідками для самих селян.

Третій етап земельної реформи ще триває і вже зараз необхідно спрямувати всі зусілля на передавання землі передусім конкурентоспроможним структурам, господарям, які будуть сприймати землю не тільки як засіб виробництва, але й національне багатсво, дбаючи про родючість грунту тощо.

Позитивні досягнення у втіленні земельної реформи ще не привели ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процессів в інших галузях, підвищення добробуту населення. Ухвалений Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року Земельний кодекс ще не говорить про те, що повністю створена система законодавчих актів, які б належно обумовлювали проведення земельної реформи. Не сформовано механізму вільного обігу земельних ділянок, не вирішено проблеми іпотечного кредитування, припинено заходи щодо охорони земель, картографування земельних угідь, грунтових обстежень і т. п.

Щоб досягнути мети земельної реформи потребує не тільки наявність та удосконалення на основі здобутого досвіду нормативно-правової бази, яка регулює земельні відносини, але і самій державі стати наявним регулятором земельних відносин. На наш погляд, формування нормативно-правової бази земельних відносин повинне в обов'язковому порядку супроводжуватися комплексом економічних заходів по державній підтримці усіх форм господарювання і власності, що в сукупності може стимулювати відтворювальні процеси в сільському господарстві.

Характерною рисою трансформації земельних відносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі з'єднання переваг великих форм організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі, як об'єкта земельних відносин.

Вихід України з найглибших кризових процесів в економіці повинний базуватися на основі освоєння нового відтворювального механізму, визначеного загальнодержавною програмою використання й охорони земель на 2006-2015 роки. Виходячи з задач соціально-економічної політики держави на найближчий період, для подолання кризового стану в сфері використання й охрены земель, зокрема сільськогосподарського призначення, необхідне застосування превентивних мір

При цьому заходи повинні носити еволюційний, а в окремих випадках, – радикальний характер, – і пронизувати всі основи політичного і господарського пристрою держави. Без цього неможливо інтегрувати в єдине ціле організаційні, економічні, соціальні, наукові і технічні фактори з обліком регіональних, міжнародних аспектів і ринкових відносин. Сьогодні перебудова системи земельних відносин у сільському господарстві і сформований рівень використання земельних ресурсів різними формами господарювання і власності не забезпечують реальними результатами цілей аграрної реформи. Формування нових земельних відносин в Україні здійснюється, як правило, без глибокого і конструктивного методологічного обґрунтування. Тим часом, в основі побудови земельних відносин повинна бути покладена теорія социально-ориентированной ринкової економіки, що обґрунтовує співіснування усіх форм власності, і господарювання в АПК, застосування найбільш доцільних способів державного регулювання міжгалузевих зв'язків, технологічного прогресу, ціноутворення, соціального розвитку сільського населення.

Для вивчення об'єктів земельних відносин в умовах великої невизначеності розвитку ринкової економіки і нестабільності економічної системи в агропромисловому комплексі потрібно застосування методів системного аналізу.

З усієї системи земельних відносин нами виділений, у якості її основи економічний механізм становлення і функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення, що на підставі правил декомпозиції (розчленовування) розглядається у видгяді окремих задач, розв'язуваних окремо один від одного, а потім синтезованих для одержання взаємозв'язків між елементами і їхніми властивостями.

Концептуальні наукові основи земельних відносин

Повинні формуватися виходячи з аналізу історії їхнього виникнення і розвитку, оцінки взаємозв'язку і наступності положень і принципів рішення земельного питання в минулому, сьогоденні й у майбутньому (прогнозно), виявлення позитивних і негативних сторін у реалізації суб'єктами земельного права функцій володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, рівня раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського призначення. Уточнення головних принципів теорії земельних відносин у попередніх і існуючих концепціях дозволить виробити нові методологічні підходи, норми і правила теоретичного обґрунтування земельних відносин. Тенденції розвитку земельних відносин в умовах формування багатоукладного господарювання повинні бути пояснені з обліком фактично отриманих даних, і, на підставі цього, запропоновані способи усунення протиріч теоретичних положень з негативними результатами практики.