Державне регулювання земельними відносинами у ринковій економіці

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.83 (3 Голоса)

Державне регулювання земельними відносинами у ринковій економіці

Перехід економіки України на ринкові відносини передбачає сполучення державного регулювання цих відносин та саморегулювання ринку. На сучасному стані розвитку ринкових земельних відносин існує досить багато невирішених важливих питань управління та регулювання на державному рівні. Держава має виконувати регуляторну функцію, що має особливу вагу при формуванні нової форми взаємовідносин у суспільстві, зокрема при становленні та функціонуванні ринку землі.

За існуючої різноманітності умов і рівнів розвитку всім без винятку країнам доводилось і доводиться вирішувати загальну в своїй основі проблему пошуку і реалізації власних моделей регулювання земельних відносин та формування земельного ринку. Розглянемо методи регулювання земельних відносин у країнах світу.

В жодній країні світу немає дійсно вільного земельного ринку і необмеженого права приватної власності на землю, безконтрольної купівлі-продажу останньої. Зокрема, в англо-американських країнах (Великобританія, Канада, США) всі права землеволодіння розглядаються законодавством як право на нерухомість і регулюються в рамках цивільного права. Використання землі для сільськогосподарських потреб забезпечується переважно економічними методами

У західноєвропейських континентальних країнах право власності на землю вважається різновидністю загального права власності на нерухомість. Тому воно виходить за межі цивільного кодексу, і широко представлено в спеціальних законах, які містять чисельні адміністративно-правові норми. Використання землі для сільськогосподарських потреб забезпечується переважно адміністративно-правовими методами. Серед них:

–  вимога проведення меліорації та інших заходів, що спрямовані на зміну або збереження фізичного стану сільськогосподарської землі;

–  примусове вилучення і передача великим, добре організованим господарствам земель невеликих і слабких господарств (Німеччина, Бельгія, Франція, Іспанія). Для цього достатньо рішення влади і не потрібно згоди землевласників. Примусовий характер землеустрою проявляється також у наданні права власності на землю лише тим, хто має досвід ведення сільськогосподарського виробництва і відповідні засоби;

–  адміністративний контроль за веденням сільського господарства втручанням держави в технологічний процес. Подібні методи адміністративного контролю використовуються і в США, де з 30-х років багато сільськогосподарських культур вирощують тільки за спеціальними ліцензіями;

–  законодавче зобов’язання виробників використовувати насіння певних сортів, не допускати розміщення різних сортів на єдиних земельних ділянках, здійснювати селекцію порід тварин;

–  примусове втручання адміністрації в управління сільськогосподарським виробництвом, здійснення контролю за дотриманням екологічних, санітарно-гігієнічних і зоотехнічних вимог, стандартів і обмежень.

Одним із важливих методів державного регулювання земельних відносин в зарубіжних країнах є планування використання земель. У різних країнах воно носить різну назву: у Великобританії – «планування міської та сільської території», в Німеччині – «упорядкування територій», у Франції – «облаштування території», в США – «зонування».

Законодавства багатьох країн містять спеціальні норми, що зобов’язують використовувати землю якомога раціональніше. Цивільний кодекс Франції передбачає можливість вилучення земельних ділянок (з виплатою спеціальної ціни) у власників, які їх не обробляють або допустили зниження родючості земель, чи нанесли характером використання землі збиток громадським інтересам.

Все це свідчить про те, що право власності на землю законодавчо піддається істотному регулюванню, в тому числі і обмеженню. У Голландії дані про площі і системи землекористування кожного фермерського господарства заносять у спеціальний державний банк даних. Двічі на рік проводиться аерофотознімання, його результати порівнюються з комп`ютерними даними. Будь-які зміни в землеустрої та зменшенні ріллі можуть обернутися серйозними наслідками для власника. Тут жорстко регламентовані ширина доріг, площа кормових майданчиків, машинних дворів тощо.

У Німеччині власник землі, який має намір використовувати земельні угіддя не за цільовим призначенням, повинен отримати дозвіл земельних органів влади, що досить складно. У Польщі, крім того, практикується контроль за засобами і строками освоєння придбаної землі.

Державне втручання у право розпорядження земельною власністю здійснюється, в основному, встановленням порядку продажу і оренди земельних ділянок, а також їх успадкування. Як свідчить огляд економічної літератури, у Франції заборонено продавати землю протягом 12 років з дня її отримання, в Іспанії – 10-12, Італії – 30 років. Заборона на продаж землі протягом певного періоду діє і в Японії.

Розподіл інтересів центральної і місцевої влади досягається чітким розмежуванням їх компетенції. Так, у США багато питань, що стосуються сільського господарства, правового режиму земель, надр, лісів і вод, віднесено до компетенції федерального законодавства. У Федеральний кодекс включені закони, що регламентують сільськогосподарську діяльність, закони про право власності іноземців на землю, земельно-правовий режим державних земель. Поряд з цим правом, у всіх штатах існують свої цивільні закони, в окремих – законодавство про оренду земель. Право державної власності на всі вільні землі фіксується в федеральному законодавстві. Президент країни має право на свій розсуд вилучати і резервувати із державних земель необхідні землі для гідроенергетики, іригації та інших спеціальних цілей. У законодавстві більшості штатів встановлена досить спрощена форма купчих. Право власності переходить шляхом простої передачі останніх.

Після другої світової війни майже в усіх країнах Західної Європи посилюється державне втручання у відносини сільськогосподарської оренди.

До методів державного втручання у відносини оренди сільськогосподарських земель відносяться: попередній дозвіл на укладання договору оренди або його наступне схвалення уповноваженим державним органом (Німеччина); включення в договір, незалежно від волі сторін, зобов’язань по використанню землі у відповідності з державною земельною політикою (Німеччина, Великобританія); застосування визначених державою мінімального і максимального розмірів орендної плати (Німеччина, Франція та інші); створення спеціальних судів, що розглядають позови пов’язані з орендою земель. Законодавство Бельгії та Данії встановлює також перелік причин, за яких договір оренди може бути розірваний орендодавцем; переважне право купівлі земельної ділянки орендатором.

У різних країнах світу частка орендованих земель істотно відрізняється. Так за даними П. І. Гайдуцького та А. Е. Сагайдака, частка земель, що знаходиться у користуванні орендарів складає: у Бельгії – 68, Франції – 53, США – 41, Англії – 39, Голландії – 38, Нідерландах – 37, Німеччині – 34, Греції – 21, Італії – 20, Данії – 18, Ірландії – 8 %.

Держава в різній мірі регулює орендні відносини. У Великобританії, Греції, Люксембурзі діє принцип вільних контрактів. У Франції, Бельгії, Нідерландах, Італії, Іспанії та Португалії держава втручається в ці відносини найбільш істотно. У Данії та Ірландії перевага віддається стимулюванню фермера-власника при певному обмеженні оренди.

За законами багатьох штатів США до претендента на оренду ферми висувається цілий ряд вимог, що пов`язані з наявністю в нього сільськогосподарської освіти, професійного досвіду та програми ефективного використання орендованих земель.

Законодавством названих країн встановлено і мінімальні строки оренди. Вони, однак, істотно відрізняються у випадку оренди фермерського господарства або тільки землі. Так, в Іспанії для оренди землі встановлено мінімальний термін 6 років, а при оренді господарства – 15 років. У Нідерландах мінімальний строк оренди землі і ферми складає відповідно 6 і 12 років, у Люксембурзі – 6 і 9 років. У Португалії для орендаторів, що використовують найману працю, мінімальний строк орендного договору 10, а для тих хто її не застосовує – 7 років.

В Англії та Шотландії орендні договори укладаються щороку, у Бельгії та Франції – на термін від 9 років. У Данії закон обмежує відновлення оренди, яка була б більш вигідна орендарю, стимулюючи його тим самим стати власником.

У Сполучених Штатах Америки оренда, на відміну від Європейських країн, як правило, річна. Потім вона продовжується, оскільки відносини між більшістю землевласників і їх орендарями формуються на основі великої довіри.

Земельна реформа в Угорщині після зміни влади має ряд відмінних рис, зумовлених в основному специфікою колективізації сільського господарства в 1959-1961 рр. Селяни зберегли за собою право власності на сільськогосподарські угіддя, з якими вони вступали в кооперативи. Пізніше, в 1967 р. було прийнято закон про створення нової форми власності на землю – власність сільськогосподарського кооперативу. При цьому селяни отримували рентні доходи на землю, передану в колективне користування. Внаслідок цього на початку 90-х років понад 60 % сільськогосподарських угідь перебувало у кооперативній власності, 30 % – у власності спадкоємців, що не мали нічого спільного з колективним господарством. Тому розподіл земель в сільгоспкооперативах був проведений досить швидко і без особливих ексцесів і в кінці 1994 р. 90 % оброблюваних земельних угідь знаходилась у приватній власності. Уряд Угорщини відмовився від повернення землі попереднім власникам. Однак було підтверджено їх юридичне право на землю, але фактично ці землі обробляють кооперативи. Замість натуральних земельних паїв їм видаються компенсаційні цінні папери (бони), що мають статус державних зобов`язань. Бони активно використовуються на земельних аукціонах і при продажу сільськогосподарських підприємств, які приватизуються. До кінця 1994 р. на аукціони було виділено 960 тис. га, які можна придбати за бони; останні в свою чергу можуть продаватись, заставлятись в банк, обмінюватись на довічну земельну ренту. В особистій власності громадян Угорщини знаходиться 2169 тис. га, з яких 883 тис. га було передано в оренду іншим організаційним формам виробництва. Водночас 1,5 млн. громадян, які мають земельні ділянки, орендують один в одного 178 тис. га. Усього ведеться одноосібне господарювання на 1499 тис. га сільськогосподарських угідь.

Отже, в результаті проведення земельних реформ в Угорщині з одного боку, утворились порівняно великі господарства, а з другого – нежиттєздатні одноосібні господарства громадян. У цілому політика держави характеризується орієнтацією на приватне володіння та створення через певний період крупних фермерських господарств, об’єднаних вертикальними формами кооперації.

Земельна реформа в Чехії і Словаччині характеризується поступовими, еволюційними перетвореннями. Прийняттям закону про реприватизацію передбачено повернення земель колишнім власникам, що бажають вести одноосібне господарювання. Обмеження розмірів повернених земель законом не обумовлюється [54, с. 81]. Оскільки в колишній Чехословаччині була збережена приватна власність на землю, то коло задач земельної реформи обмежується поновленням економічних основ реалізації права приватної власності на землю, та приватизації тієї частини земель, де попередні власники не будуть знайдені. З моменту введення в дію Закону про землю (1991 р.) всі користувачі землі і майна набувають статусу орендарів, а власники − орендодавців із правом перегляду і розірвання договорів.

«Проведення реприватизації ускладнюється рядом факторів: непередбачено велика кількість колишніх власників і їх спадкоємців; небажання кооперативів звільнити фонди для реституції; нездатність державної виконавчої влади провести реприватизацію швидко», − відмічали А. Онищенко, Т. Осташко.

Діюче законодавство Чехії передбачає створення ринку землі, однак незавершеність кадастрових та інших методичних основ землі як товару стримує формування необхідної для земельного ринку законодавчої бази. Разом з тим обмежень на купівлю-продаж та оренду землі немає.

Аграрна реформа в Словаччині була деякий час блокована, тому що був обраний курс на збереження переважно колективної форми земельної власності. Однак зараз взято орієнтир на перетворення в сільському господарстві аналогічні Чеським.

Регулювання земельних відносин в Румунії має багато подібного аналогічним перетворенням в Болгарії, особливо відносно методів і темпів земельної реформи. Вона була стихійною, прискореною, обвальною і непідготовленою. Масовий характер приватизації земельних ділянок призвів до знищення великих площ виноградників, руйнування розташованих на приватизованих землях господарських будівель та скорочення поголів’я худоби. Крім цього половину нових землевласників складають громадяни та пенсіонери, які не вміють і не бажають займатися сільськогосподарським виробництвом.

Найбільш наблизились до формування земельного ринку в Польщі та Югославії. «Земельна реформа у Польщі пройшла відносно легко, оскільки у приватній власності знаходилось 76 % сільськогосподарських угідь, на долю державного сектору припадало біля 18,6 % (середній розмір державного сільськогосподарського підприємства досягав 3500 га), сільськогосподарські кооперативи використовували лише 3,6 % земельних угідь. Іншою землею (біля 1 %) володіли інші виробники сільськогосподарської продукції», – зазначали О. Онищенко, Т. Осташко. Тому завдання земельної реформи полягало у вдосконаленні структури приватної власності, реорганізації держгоспів та кооперативів.

У Польщі практично вже існує і регулюється державою ринок землі з обмеженням на купівлю-продаж земельних ділянок лише іноземцям. При цьому державне регулювання ринку землі виключає спекуляцію та інші зловживання в земельних відносинах, тим більше, в багатьох районах попит на землю досить низький .

Земельна реформа в Югославії розпочалася з реприватизації землі націоналізованої в 1945-1958 рр. Зараз у приватному секторі країни знаходиться 85 % всієї оброблюваної землі. Всі громадяни (не тільки зайняті в сільському господарстві) можуть вільно купувати і успадковувати землю.

Тепер подивимся на розвиток земельних відносин в Україні: роаналізувавши історичні факти та виявивши в цьому роль держави, можна показати їх у схемі (рис. 1.4).

формування земельних відносин

 Рис. 1.4. Роль держави у формуванні земельних відносин в Україні

Формування земельної власності в Україні відбувалося одночасно з її суспільно-історичним розвитком протягом XVІ-XX сторіч у кілька етапів. Із середини XVІ сторіччя стала формуватися сільська психологія . Історію розвитку земельних відносин українського села за останні 150 років можна розділити на наступні етапи:

– формування одноособового селянського господарства при виході із сільської громади (1861-1917 рр.);

– ліквідація поміщицького ладу і період "воєнного комунізму" (1917 -1922 рр.);

– розвиток селянського господарства в умовах "нової економічної політики" і змагання з комунами і першими радгоспами (1922-1928 рр.);

– колективізація і ліквідація селянства як класу, спроба зміцнення колгоспів і радгоспів на державній земельній власності (1929-1940 рр.);

– колгоспи і радгоспи в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.);

– процеси концентрації й інтенсифікації суспільного виробництва на державній земельній власності (1946-1990 рр.);

– роздержавлення і приватизація земельної власності і формування багатоукладного характеру сільської економіки (1991-2010 рр.).

Кожному етапу властива своя правова основа перетворень земельної власності, використання землі і розходження поглядів і концепцій розвитку виробництва на землі і, головне, роль держави в рішенні використання земельної власності.

Суперечливий діалектичний розвиток земельних відносин за півтора сторіччя в Україні обумовлено боротьбою особистого і суспільного, приватновласницьких устремлінь і державного втручання, запереченням сільської громади і розвитком приватновласницьких селянських господарств (на тлі панування поміщицької власності), запереченням приватної власності і товарного виробництва і спробою встановлення державного продуктообміну (на фоні наділення мільйонів селян землею), запереченням "воєнного комунізму" і розвитком приватновласницького селянства, запереченням приватновласницького селянства і насильницькою колективізацією мільйонів селян, запереченням суспільного виробництва і створенням різноманіття форм власності з перевагою приватної власності на землю.

Але на даному етапі формування земельних відносин в Україні, бачемо незевершенність земельної реформи, що веде до необхідності створення ринку землі.

Досвід іноземних країн свідчить про те, що в економічно розвинутих країнах посилюється вплив держави на ринок землі. Держава забезпечує функціонування ринків землі та впливає на іхню кон`юктуру шляхом оподаткування землі та землекористувача, забезпечення необхідною інфраструктурою, фінансування певних типів забудови землі у соціальних цілях та інше. Земельний ринок повинен перебувати під регулювальним впливом держави, що означає визначення певних правил обміну земельних прав та грошового капіталу.

Регулювання земельних відносин

Це динамічне управляння земельними відносиними за допомогою економічних важелів та методів у системі «земля – держава – приватний власник».

Регулювання земельних відносин зводиться до застосування певних методів і механізмів, що впливають на ці відносини. Можна виділити дві основні групи методів – організаційні й економічні (рис. 1.5). Перші – організаційні – обумовлюють певні способи дії власника ділянки, землекористувача, або ж обмежують його права згідно з законами. До цієї групи відносяться: встановлення граничних розмірів земельної ділянки, переданої безкоштовно, порядок реєстрації земельної власності й угод із землею, перелік порушень, за які несе відповідальність землевласник, обмеження в застосуванні екологічно небезпечних технологій, процедури вилучення землі для державних і суспільних потреб, порядок компенсаційних виплат. Друга група – це економічні методи регулювання земельних відносин. У цих методах використовуються вартісні вимірники, що орієнтують власника чи землекористувача при виборі способів господарського використання землі та розпорядження нею.

Економічні методи також підрозділяються на два класи. Перший – це методи державного впливу, що створюються на державному, регіональному та муніципальному (місцевому) рівнях. Цей клас включає: ціну земельних ділянок, ставки земельного податку, компенсаційні виплати при вилученні земельної ділянки, що визначають рівні орендної плати, податкові ставки при угодах із землею, збори при оформленні документів.

Регулювання земельних відносин

 

 Рис. 1.5. Схема групи методів регулювання земельних відносинДругий клас економічних методів – це ринкові регулятори, тобто фактори земельного ринку, обумовлені попитом та пропозицією. Ними є ціна при купівлі-продажу земельної ділянки, договірна орендна плата, заставна ціна поєднанні зі ставками іпотечного кредиту та інше.Усі перераховані методи впливу на земельні відносини визначаються чинним законодавством, насамперед Конституцією України, Цивільним кодексом, Земельним кодексом та іншими правовими актами, що регулюють земельні відносини.Державне регулювання земельних відносин характеризується системою заходів економічного впливу, спрямованих на реалізацію земельної політики держави, забезпечення прав землевласників і землекористувачів, установлення соціально справедливих платежів за землю, економічне стимулювання раціонального й ефективного землекористування, введення економічних санкцій за нераціональне використання і погіршення екологічного стану земельних ділянок, на захист земель сільськогосподарського призначення від псування, зниження родючості ґрунтів.Система організаційно-економічних регуляторів земельних відносин в умовах переходу до ринку включає: земельний податок, орендну плату за землю, ринкову ціну землі, заставну ціну землі, компенсаційні платежі при вилученні земель, компенсаційні виплати при консервації земель, платежі за підвищення якості землі, штрафні платежі за екологічний збиток, податкове обкладання при цивільному земельному обороті, плату за право оренди і т. д.На сучасному етапі формування земельного ринку йде процес становлення основних структурних елементів ринку земель сільськогосподарського призначення, без чого неможливо уявити економічні контури його моделі. Елементи цієї моделі будуть визрівати поступово, досягаючи ефективних форм лише в перспективі, що й визначає неминучість перехідної моделі сільськогосподарського земельного ринку. Неминучість перехідного періоду зумовлюється й тим, що рівень розвитку земельного ринку не може бути якісно іншим порівнянно з загальною системою ринкових відносин, що зараз формуються. Земельний ринок переживає риси перехідної економіки і на початковому етапі може бути далеким від оптимальної моделі.Увесь хід реформування земельних відносин залежить і буде визначатися економічними умовами розвитку саме земельного ринку, попитом та пропозицією землі як головного фактора ринкової активності.Вихідним принципом державного втручання з метою корегування ринкового механізму повинна стати необхідність використання, головним чином, економічних інструментів і важелів. Слід реформувати, а то й створити заново, такі системи регулювання, як фінансово-кредитний механізм, оподатковування, ціноутворення. Направляючі функції держави варто використовувати в галузі агроекологічного регулювання, у регулюванні соціальних процесів. Державна система регулювання повинна бути здатною гнучко адаптуватися до змін загальноекономічної ситуації і водночас достатньо стабільною у застосовуванні економічних регуляторів земельних відносин на тривалий період часу.З нашого погляду, система державного регулювання в цілому повинна враховувати регіональні особливості й умови, стимулювати більш пріоритетні напрямки розвитку виробництва, формувати нові організаційно-правові форми господарювання, виключати невиробничі витрати, підтримувати господарства, які хоча й працюють неефективно, але необхідні для регіону, та уберігати їх від банкрутства. Зважаючи на те, що цільове диференційоване застосування всього механізму системи регулювання реалізується на регіональному рівні, аграрним товаровиробникам належить основна роль у забезпеченні дієвості цього механізму аж до ефективного розвитку окремих галузей, тому що це пов'язано з розподілом бюджетних коштів між центром і регіонами, з частками одержуваних доходів. Вважаємо, що насам перед потрібно реформувати такі елементи системи регулювання: оподатковування, ціноутворення, фінансово-кредитний механізм, інвестування, соціальний розвиток села.На нашу думку, державне регулювання земельними відносинами припускає формування саме організованого земельного ринку. Як відомо, сучасні організовані ринки уособлюються банками та біржами. Так само і земельний ринок не може функціонувати без Державного земельного банку, який би взяв на себе всі функції державного впливу.Необхідно державне регулювання земельних відносин, яке повинне включати строго цільове використання земель, обмеження максимальних розмірів ділянок, переданих у власність, і найсуворішу відповідальність за порушення земельного законодавства.Аналіз практики світового землекористування показує, що регульоване державою право власності на землю породжує турботу про поліпшення, збереження і підвищення економічної ефективності її використання. Ця обставина підтверджує світовий досвід не тільки розвинених країн, але і тих, де відносно недавно общинне землекористування чи латифундизм були замінені в ході реформ на приватну власність. Тільки розумною, регульованою державою земельна політика може стати основою процвітаючої економіки країни.На жаль, сьогодні, деградація земельних ресурсів в Україні прогресує, знижуються родючість земель і їхня меліоративна облаштованість. Збереження тенденції, при якій ґрунт як природна саморегулююча система біосфери вже не справляється із сучасним техногенним навантаженням, веде до розриву зв'язків природного екологічного середовища. Такі явища неодноразово спостерігалися в історії і приводили, як правило, до неминучої загибелі держав і цілих цивілізацій.Зростання виробництва сільськогосподарської продукції в Україні протягом тривалого часу досягався головним чином екстенсивним шляхом – через розширення площі ріллі, що привело до деформації раціонального землекористування. Наприклад, у даний час більш 8 млн. га ріллі розташовано на непридатних землях. Це породило диспропорції в структурі сільськогосподарського землекористування (велика частка розораної території в лісостеповій і степовій зонах), екологічно й економічно необґрунтованій структурі земельних угідь у ряді регіонів країни. Включення до складу ріллі надмірно зволожених, солонцевих земель з вираженими негативними характеристиками різко знизило ефективність землеробської праці. Усе це привело до недобору врожаїв і підвищенню собівартості продукції.У відносинах людина-земля сьогодні переплітаються накопившиеся за довгі роки правові, економічні, екологічні, технологічні, психологічні й інші проблеми життя суспільства. Усе це приходиться враховувати при державному регулюванні земельних відносин в умовах формування ринкової економіки. Потрібно тривала і кропітка робота з переходу до багатоукладних платних форм використання землі з різними видами власності (приватної, колективної, муніципальної), до використання землі на основі строгих юридичних норм, екологічних критеріїв, правил цивілізованого ринку, до рішення в єдності найближчих і більш віддалених задач ефективного використання величезного земельного потенціалу України.Важливим напрямком державного регулювання земельних відносин є удосконалювання земельного кадастру.Удосконалювання земельного кадастру зв'язано з великим обсягом науково-дослідних і прикладних розробок. У першу чергу повинні бути вирішені наступні питання: уточнене класифікація угідь у зв'язку з переходом на облік і оцінку по первинних ділянках для цілей земельного, лісового, водяного кадастрів і кадастрів інших природних ресурсів; установлена для кожної категорії земель по цільовому призначенню система загальних і приватних показників, що характеризують якісний стан парцелл чи екологічно однорідних ділянок; розроблений спосіб одержання й обробки цих показників для різних рівнів ведення земельного кадастру; розроблене програмне забезпечення для збору, обробки, збереження земельно-кадастрової інформації з парцеллам чи екологічно однорідних ділянок.До найважливіших напрямків удосконалювання земельного кадастру України відносяться: уведення вартісних оцінок землі для формування місцевого бюджету; здійснення мір економічного заохочення підприємств, природоохоронна і соціально-культурна діяльність, яких має пріоритетний характер для міста чи району; заохочення економічними методами рекультивацію і відновлення порушених земель; рішення екологічних проблем шляхом прийняття диференційованої шкали з урахуванням класу шкідливості підприємства, розміру санітарно-захисної зони, вартості необхідних заходів щодо экологизации виробництва й ін.; розміщення різних об'єктів відповідно за функціональним оптимальним зонуванням і планувальної організації території, прийнятими в комплексних містобудівних програмах, проектах районного планування, генеральних планах міст і інших спеціалізованих проектів, що розвивають і деталізують комплексні програми розвитку району; компенсація додаткових витрат землевласникам і землекористувачам через менш вигідне їхнє місце розташування і т. д.Для ефективного державного регулювання земельних відносин потрібна точна інформація про стан і тенденції якісної і кількісної зміни земельних ресурсів по категоріях і видам угідь. У системі характеристик велике значення повинне мати правовий режим використання земель, погоджений із поруч істотних ознак окремих ділянок (місце розташування, рельєф, ґрунтовий покрив, економічна оцінка, що визначає кращий варіант виробничого, господарського чи іншого використання). Класифікація земель, віднесення їх до тих чи інших категорій і режиму використання, яка закріплена законодавчими актами, створює досить стійку систему забезпечення охорони земельних ресурсів і їхнього ефективного використання, що також дуже важливо в умовах ринкової економіки.Аналіз якісного стану земельного фонду України, включаючи лісові, міські, рекреаційні й інші території, показав, що як державна форма земельної власності, так і частка землеволодіння самі по собі забезпечити охорону й ефективне використання земель не можуть. Необхідна особлива чітко сформульована державна політика, на основі якої повинна будуватися вся система земельних відносин як основа керування земельними ресурсами.Земля знаходиться в даний час у такому стані, що вимагає не тільки посилення державної уваги, але і великих фінансових і матеріально-технічних ресурсів, тому що земельні втрати можуть бути ліквідовані тільки за допомогою великих інвестицій, довгострокового і поточного характеру. У противному випадку тенденція до зменшення площ цінних угідь і втрати продуктивних земель у країні буде продовжуватися.В умовах ринку регулювання земельних відносин повинне сприяти територіальної стабілізації суспільства на основі створення в Україні різноманітних форм власності і господарювання, соціального шару власників, орендарів, власників землі; створенню організаційно-територіальних і економічних передумов для істотного збільшення виробництва продовольства (на першому етапі – до повного забезпечення населення України, на наступному – створення могутніх експортних фондів продовольства); забезпеченню охорони земель від деградації і знищення родючості ґрунтів; включенню землі як ресурсу в активний економічний майновий оборот.Здійсненню цих стратегічних цілей будуть сприяти наступні організаційні міри: дозвіл багатоукладного інституту прав на землю, включаючи її купівлю-продаж в окремих випадках і застава при збереженні цільового призначення; уведення діючих правових обмежень і економічних санкцій (можливі негативні наслідки купівлі-продажу землі – спекуляція, монополізм, латифундизм); розподіл земельного фонду України на землі державної власності, муніципальної власності, землі юридичних і фізичних осіб; уведення платності землекористування; розвиток державної кадастрової служби України; розвиток системи Державного земельного банку; розробка регіональних програм земельних перетворень з конкретними цілями, етапами здійснення і джерелами фінансування.Державний контроль використування й охорони земель спрямований на виявлення і припинення дій, що суперечать прийнятим у земельному законодавстві правилам її використання й охорони. Ціль державного контролю – забезпечити дотримання всіма державними установами, а також громадянами вимог, що гарантують збереження земельного фонду країни в цілому і його окремих ділянках.Вивчення закордонної практики показує, що діюча система державного контролю спирається як на економічні методи, так і на адміністративні, причому економічний механізм діє, у тому числі, і на принципі віддачі вкладених коштів. Закордонні системи земельних відносин містять значне число стимулюючих важелів, деякі безпосередньо зв'язані з виконанням правил використання й охорони земель.Першочерговою задачею державного регулювання земельних відносин в Україні є не тільки формування прошарку власників, власників і орендарів землі як соціальної основи стабілізації суспільства, але і забезпечення країни продуктами сільського господарства з наступним виходом на міжнародний ринок.Необхідно створювати умови формування ринку землі і зміцнення приватної власності на землю і використовувати для цієї наступні самостійні установи: Державний земельний банк, Державний комітет із земельних ресурсів, Інспекція державного контролю використання і охорони земель та їх моніторингу, Земельна біржа, Земельний суд. Їхній взаємозв'язок відповідає інтересам розвитку ринку землі.

Державне регулювання земельними відносинами у ринковій економіці - 4.7 out of 5 based on 3 votes