Передумови формування ринку землі в Україні

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.50 (1 Голос)

Формування ринку землі та його інфраструктури в Україні

У ринковій економіці усі фактори виробництва: земля, праця і капітал – повинні функціонувати як товар. Якщо той чи інший ресурс, у даному випадку земля, виключається з повноцінного товарного обігу, це приводить до звуження дії законів товарного виробництва й унеможливлює досягнення повного ефекту від створення нових форм господарювання на селі ринкового типу. У нашій країні на законодавчому рівні вирішені проблеми створення ринку засобів виробництва, робочої сили, цінних паперів, фінансових ресурсів, інформації, технологій і т. п. З прийняттям нового Земельного кодексу закладено правовий ґрунт для створення ринку землі.

Ринок землі повинний функціонувати на основі соціальної справедливості, забезпечення державних, суспільних і чесних інтересів, законності, ефективності, прозорості, відкритості. Нерідко існує неправильне розуміння суті ринку землі, що часто трактують дуже вузько, зводячи її лише до купівлі-продажу землі. Але це – помилкове тлумачення ринку землі. Навіть у країнах з високоорганізованими ринковими відносинами купівля-продаж сільськогосподарських земель має обмежений характер і складає, за даними ряду дослідників, лише 1-3 % від їхньої загальної площі.

Ринок землі – це більш широке поняття, в основу якого покладене юридичне визнання землі капіталом і можливість здійснення фізичними і юридичними особами загальновизнаних у світі земельних операцій. Ринок землі можна визначити як сукупність юридично-правових і економічних відносин, що виникають між суб’єктами такого ринку в процесі обороту земельних ділянок: їхньої оренди, обміну, купівлі-продажу, застави, дарування і спадкування.

Погляди науковців на визначення ринку землі розділяються (табл. 1.4). Одні вважають ринком землі процес переходу прав використання земельних ділянок від одних суб’єктів до інших. Інші, що ринок землі – це, насамперед, визначення вартості землі і визнання її капіталом нарівні з іншими засобами виробництва і оборотними коштами. Кожне з визначень по-своєму правильне і доповнює одне одного.

В. А. Горемикін визначає ринок землі як «…засіб перерозподілу земель між власниками економічними методами на основі конкурентного попиту і пропозиції».

За Л. Я. Новаковським: «Ринок землі – це сфера дій економічних відносин, які виникають у процесі її обігу (купівлі-продажу, оренди, застави, успадкування і дарування земельних ділянок)».

М. М. Федоров зазначає, що: «Виходячи з конкретних економічних умов, що склалися в нашій державі, чинного земельного законодавства, особливостей формування свідомості суспільства, під ринком землі першочергово ми розуміємо визначення вартості землі і визнання її капіталом нарівні з іншими засобами виробництва і обіговими коштами».

І. Р. Михасюк та Б. І. Косович вважають, що «ринок землі повинен функціонувати на засадах соціальної справедливості, забезпечення державних, суспільних і приватних інтересів, законності, ефективності, прозорості, відкритості, гарантування збалансованого розвитку населених пунктів, а також інших територій, охорони і раціонального використання землі та інших приподгих ресурсів».

Згідно з визначенням П. Т. Саблука: «Земельний ринок включає угоди щодо купівлі-продажу земельних ділянок, ринок їх оренди, іпотеку земельних ділянок».

Отже, в більшості випадків вчені схильні вважати оренду землі обов'язковим сегментом земельного ринку.

На думку П. Т. Саблука: «…найбільш прийнятною формою реалізації права власності на землю і майно на сучасному етапі аграрних перетворень на селі є делегування громадянами свого права володіння і користування ними на певний строк за винагороду через укладання договорів оренди».

С. М. Плетенецька не лише вважає оренду землі «…найбільш життєздатним варіантом землекористування в сучасних умовах…», а й зазначає при цьому, що «…у період переходу до ринкових умов оренда землі є основою для формування земельних масивів нових агроформувань, слугує формою реалізації права власності селян – власників паїв, є одним з елементів їх соціального захисту».

Таблиця 1.4

Трактування категорії «ринок землі» різними науковцями

Науковці

Трактування поняття

1. В. А. Горемикін

Засіб перерозподілу земель між власниками економічними методами на основі конкурентного попиту і пропозиції

2. Л. Я. Новаковський

Сфера дій економічних відносин, які виникають у процесі її обігу (купівлі-продажу, оренди, застави, успадкування і дарування земельних ділянок)

3. М. М. Федоров

Під ринком землі першочергово ми розуміємо визначення вартості землі і визнання її капіталом нарівні з іншими засобами виробництва і обіговими коштами

4. І. Р. Михасюк

Б. І. Косович

Ринок землі повинен функціонувати на засадах соціальної справедливості, забезпечення державних, суспільних і приватних інтересів, законності, ефективності, прозорості, відкритості, гарантування збалансованого розвитку населених пунктів, а також інших територій, охорони і раціонального використання землі та інших приподгих ресурсів

5. П. Т. Саблук

Земельний ринок включає угоди щодо купівлі-продажу земельних ділянок, ринок їх оренди, іпотеку земельних ділянок

6. Крилатих Е. Н.

Процес переходу прав використання земельних ділянок від одних суб’єктів до інших

7. М. С. Головатюк

Сфера товарного обміну, у якій земля виступає товаром [32, с. 10]

8. О. М. Шпичак

В. Г. Андрійчук

Сукупність юридично-правових і економічних відносин, які виникають між суб’єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: оренди, застави, купівлі-продажу, обміну, дарування й спадкування [33, с. 82]

9. В. П. Галушко

Ю. Д.Білик

А. С. Даниленко

О. С. Песцова

Засіб перерозподілу земель між їхніми власниками економічними методами на основі конкурентного попиту та пропозиції, чому передує визначення вартості землі й визнання її капіталом і товаром [34, с. 274; 35, с. 74]

10. М. М.Могилова

Визначення вартості землі й визнання її капіталом [36, с. 77]

11. І. М. Кадикова

Це складна, суперечлива і багатомірна економічна система, що виражає прямі й зворотні зв'язки суб'єктів господарської діяльності щодо руху (оренди, застави, купівлі-продажу, обміну, дарування й спадкування) земельних ділянок і прав на них і реалізує економічні інтереси суб'єктів ринку землі [37, с. 32]

Отже, проаналізувавши висловлювання різних економістів, в тому числі і вищенаведені авторів, логічно було б уявити Ринок землі, як систему суспільно-економічних відношень, де земля виступає товаром і капіталом у процесі реалізації економічних інтересів суб'єктів ринку.

Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку землі є затвердження приватної власності на землю, що надає право володіти, користатися і розпоряджатися нею. Разом з тим повинні бути створені умови для практичної реалізації цього права. Скажемо, власник земельної ділянки повинний мати можливість вільно в границях діючого законодавства використовувати право розпорядження землею шляхом її продажу, дарування, міни, передачі в заставу, спадщину й оренду. Повинна також бути економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок і їхніх покупців. При цьому покупці повинні мати відповідну платоспроможність і можливість одержувати прийнятний для них доход від підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва. У свою чергу, це вимагає створення сприятливого економічного середовища й інфраструктури земельного ринку.

Реалізація права власності на землю дає можливість здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю-продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі й одержувати додаткові інвестиції. Світовий досвід, насамперед Англії, переконує, що продаж сільськогосподарських земель нерідко відбувається шляхом оренди землі з викупом, якщо земельна ділянка береться їм у довгострокову оренду (не менш 25 років) і, орендар інвестує в розвиток фермерського господарства обумовлену договором оренди частку виручених від продажу коштів. Ціна на землю при цьому знижується (на 10-15 %). Фермер одержує надійне фінансове джерело здійснення капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво.

Особливість формування ринку землі в Україні полягає в тому, що приватна власність на землю штучно створена шляхом паювання державної землі і безкоштовної їхньої роздачі працівникам колгоспів. Тому сільськогосподарські підприємства і фермери повинні викуповувати землю, яку вони орендують у власників, частина яких і далі працює на цій землі.

Визнання приватної власності на землю є першим кроком до становлення ринку землі. Земельна реформа, початком проведення якої є 15 березня 1991 року, коли набрав сили перший Земельний кодекс незалежної України  і Постанова Верховної Ради України (ВРУ) «Про земельну реформу», буде вважатися логічно завершеною і здійсненою на належному рівні лише за умови надання землі статусу товару.

Але 10 лютого 2001 року на законодавчому рівні (Закон № 2242- ІІІ від 18 січня 2001 року) запроваджено тимчасове обмеження щодо висновку угод земельними частками (паями) – цим законодавчим актом пригальмовується створення ринку землі сільськогосподарського призначення. Потім якийсь час діяв мораторій у початковій редакції пункту 15 роздягнула Х «Перехідні положення» Земельного кодексу, яким на період до 1 січня 2005 року заборонялися які-небудь операції з земельними частками (паями), земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства й іншого товарного сільськогосподарського виробництва, крім їхньої міни, передачі в спадщину і при вилученні земель для суспільних потреб. У грудні 2004 року дія мораторію продовжили до 1 січня 2007 року з одночасною забороною міни, який часом формально прикривалася фактична скупка земельних паїв. По закінченню терміну дії мораторію його продовжують до 1 січня 2009 року, а з 1 січня 2009 року – і до 2011 року.

Про негативні і позитивні сторони прийняття мораторію щодо купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення висловлювалися ряд учених і політиків країни. Наприклад, П. І. Гайдуцький вважає, що продовження мораторію тільки віддалило формування організованого і прозорого земельного ринку, а з ним уведення товарних сільськогосподарських земель в економічний оборот, залучення для цих цілей «довгострокових іпотечних кредитів». На його думку, продовження мораторію не є рішенням проблеми, а тільки перенесенням її на пізніший термін у ще більш складних умовах. Тобто у цьому випадку будуть накопичуватися додаткові проблеми, вирішати які буде набагато складніше. Серед них: стримування розвитку на селі підприємницької діяльності й ініціативи внаслідок обмеження права власності; розширення і поглиблення тінізації земельного ринку; втрати бюджетів усіх рівнів у результаті відсутності надходжень від податків і зборів при купівлі-продажу землі. Це також затягування рішення проблеми щодо дозволу продажу ділянок пенсіонерами, що не мають спадкоємців, а це близько 14% власників земельних ділянок. Продовження мораторію привело також до стримування орендних відносин і розвитку довгострокового іпотечного кредитування виробників під заставу землі. Як наслідок – недоодержання засобів для розширення виробництва, його модернізації, упровадження новітніх технологій тощо.

Н. Хорунжий вважає, що Україні тепер потрібний закон не про скасування земельного мораторію, а такий закон про ринок землі, у якому пріоритетним буде правовий, економічний і соціальний захист селянина-власника і назавжди буде поставлений заслін лобіюванню інтересів тих, хто сьогодні так відстоює механізм купівлі-продажу землі.

Ю. Губені врахував лише найбільш істотні обмеження при скасуванні мораторію: заборона надмірної концентрації землі; право на землю тих, хто на ній працює; запобігання створення земельних латифундій; обмеження дроблення земельних ділянок; резервування землі для суспільних потреб і т. п. На його думку, прийнятною основою організації ринку земель сільськогосподарського призначення є оренда.

На думку І. Р. Михасюка і Б. Косович мораторій повинний бути відмінний, тому що стримується розвиток економіки за ринковим типом.

Г. М. Білецька, А. Е. Данкевич, М. В. Коротник, Л. В. Дацько приводять у своїх дослідженнях шляхи обходу мораторію і вважають його функціонально неефективним. В. В. Горланчук підтримує думки вищенаведених учених, але без прийняття визначеної нормативно-правової бази для зняття мораторію і уведення вільного звертання на ринку землі не бачить його доцільним.

А. Луценко, Е. Ващук вважають, що в Земельний кодекс повинні бути внесені доповнення, що не допустять продажу землі до того часу, поки не буде створений земельний кадастр, не буде довершена видача актів на право власності на землю, виділення земельних ділянок у натурі, установлення границь територіальних одиниць, а також проведення грошової оцінки землі. Тільки після цього мораторій на продаж землі може бути відмінний.

Президент України В. Ющенко підтримує думку про відкриття ринку землі. На думку президента, чим довше не формується ринок землі, тим більше шансів сформувати новий ринок латифундистів в Україні. «Продовження дії мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення поглиблює тінізацію відносин і суперечить політичному курсу держави», – вважає Н. Сидоренко.

Таким чином, на прийняття та продовження мораторію щодо купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення є слідуючи аргументи:

– незавершенність земельної реформи (не закінчено видача актів власникам землі та моніторінг землі, не має державного реєстра землі);

– недосконалість законодавчої бази ринку землі;

– створення латифундистів;

– відсутність спеціалістів землекористування та землевпрвадження.

До негативних сторін прийняття та продовження мораторію щодо купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення відносяться:

– стримування формування ринку землі та реального власника землі;

– відсутність іпотечного кридитування;

– тінізація земельних відносин та земельного ринку;

– знижування родючості землі через відсутність власника землі;

– стримування інвестицій в сільське господарство та агробізнес.

Визначивши думки вищесказаних учених і політиків, ми прийшли до висновку, що мораторій на відносно купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення повинний бути відмінний. Але для цього необхідно прийняти ряд важливих законів «Про ринок землі в Україні», «Про Державний земельний банк», «Про функціонування земельних бірж і аукціонів», «Про земельний суд» і т. д. Без цих важливих законопроектів не можливе формування, функціонування і регулювання ринку землі, його інфраструктури, у яких повинні бути прописані механізми регулювання і контролю на ринку з боку держави. Головну роль у цьому процесі, на нашу думку, необхідно віддати Земельному банку. І. Р. Михасюк і Б. Косович у своїй книзі «Регулювання земельних відносин» пишуть: «Земля як засіб виробництва у всім світлі дорожчає. Дорожчають і наші українські чорноземи і землі міст. У цих умовах держава зобов’язана регулювати процес земельних відносин за допомогою земельного банку. Тому що зовсім очевидно, що ніхто – ні Уряд, ні Президент, ні Парламент – не зможе навести порядок із землею. Це під силу тільки земельному банку. І далі І. Р. Михасюк і Б. Коссович відзначають: «Перші трансакції з земельними ділянками, що передані громадянам безкоштовно, повинні проходити лише через відповідний державний банк землі і її природних ресурсів для прозорості в інтересах власників-громадян і держави». А. Е. Данкевич згадує про необхідність прийняття закону «Про державний земельний (іпотечний) банк». Заступник міністра аграрної політики України Р. Шмідт також вважає інституціональною основою ринку землі – Державний земельний іпотечний банк.

Так наприклад, О. М. Загурський "дійовим гравцем" ринкового обігу земельних ресурсів бачить Фонд управління державними землями, який буде регулювати відносини між державою, продавцем та покупцем земельної ділянки за допомогою інститутів інфраструктури ринку землі. До інститутів інфраструктури ринку землі вчений відносить: державні земельні органи, підпідрозділи із реєстрації операцій із землею, земельні біржи, брокерські, дилерські та рієлтерські підрозділи, консалтингові фирми, інформаційни підрозділи, страхові компанії, нотаріальні контори, інформаційно-маркетингові служби. Основними напрямками діяльності цього Фонду управління державними землями, за думкою О. М. Загурського, мають бути:

– регулювання цін на первинному ринку землі;

– купівля земельних паїв селян-пенсіонерів, які не мають можливості обробляти її;

– консолідація земельних паїв, щоб мати можливість надавати їх в оренду;

– вилучення із ринкового обігу малопродуктивних, деградованих земель;

– інвестивання у природоохоронні заходи.

О. Л. Кашенко вважає, що Земельний банк повинний забезпечити сільськогосподарськими кредитними ресурсами під заставу землі, а уособленням ринку землі повинна бути Земельна біржа. Також в інфраструктуру ринку має входити єкологічний институ як Банк грунту чи грунтозахисний банк.

Ценром моделі регіонального ринку землі за І. А. Колесник є земельні аукціони (рис. 1.6), який вважає, що виникає необхідність в існуванні регіональних та місцевих аукціонів, як одного з елементів ринкової інфраструктури.

інфраструктура ринку землі

 

Рис. 1.6. Модель регіонального ринку землі за І. А. Колесник

В. М. Будзяк рахує, що на регіональному рівні основними структурними елементами ринку землі сільськогосподарського призначення мають стати, з одного боку, регіональні іпотечні банки і фінансово-кредитні установи, а з іншого – місцеві органи влади, яких слід наділити правами реєстраціх земельних угод. При цьому масцем перерозподілу землі у регіоні має стати відповідний регіональний чи місцевий земельний аукціон.

І. Я. Люта пропонує створити при місцевих радах з ділянок, від яких відмовилися окремі селянські сім’ї та які не мають власника і користувача, спеціальний обмінний земельний фонд. Угіддя фонду використовуватимуться для компенсаційного обміну на ділянки в різних місцях, що дозволить сформувати більші за площею земельні масиви. Розпорядником фонду стане виконавчий комітет місцевої ради, у штаті якого передбачена посада фахівця-землевпорядника. Діяльність фонду періодично розглядатиметься на сесії ради. Відповідні обмінні операції здійснюватимуться без адміністративного примусу, передбачатимуть узгодження інтересів усіх зацікавлених осіб. Отже, фонд обслуговуватиме економічний обіг земель сільськогосподарського призначення, а тому його можна віднести до об’єктів інфраструктури ринку землі.

З допомогою обмінних операцій через земельний фонд можуть реалізовуватись програми екологічного характеру, які передбачають виведення з обігу найменш продуктивних деградованих угідь. Власникам ділянок, використання яких з екологічних причин недоцільне, буде запропонована певна компенсація.

Додатковим стимулом для пошуку раціональних варіантів організації землекористування стане введення у практику штрафів за забур’янення орних земель, які повинні сплачувати власники ділянок ріллі, що припинили їх використання. Така практика ефективно діє у багатьох країнах. Стягнуті суми штрафів повинні використовуватись для організації роботи фонду, зокрема на знищення бур’янів. У такій ситуації чимало власників закинутих ділянок взагалі офіційно відмовляться від них чи шукатимуть прийнятних для себе варіантів розв’язання ситуації через земельний фонд.

Належну увагу слід приділяти й організації ефективного використання угідь, що у формі земельних паїв орендуються сільськогосподарськими підприємствами. Важливо не допускати подальшого подрібнення земельних масивів, особливо при ліквідації збанкрутілого підприємства. З цією метою рекомендується створювати об’єднання (товариства) власників земельних паїв. З’явиться структура, яка відстоюватиме інтереси власників паїв у відносинах з орендарями, впливатиме на функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення.

Важливим елементом інфраструктури ринку земель сільськогоспо­дарського призначення за думкою І. Я. Лютої повинні стати експертні бюро, які здійснюватимуть вартісну оцінку окремих земельних ділянок чи земельних паїв як часток окремих земельних масивів.

Складові інфраструктури регіонального земельного ринку

До складових компонентів інфраструктури регіонального земельного ринку Т. М. Ліщенюк пропонує віднести:

1)  систему формування і регулювання ринку;

2)  сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення;

3)  ліцензовані організації з землеустрою та оцінки земель, представництва земельної біржі, спеціалізовані земельні суди;

4)  земельно-кадастрову систему;

5)  інформаційну систему, в тому числі земельно-інформаційну (попиту і пропозиції);

6)  кредитні організації і заклади, земельні та комерційні банки, земельно-консалтингові підприємства;

7)  систему вивчення і дослідження ринку.

Т. М. Ліщенюк вважає, що необхідно сформувати системоутворюючі структури земельного ринку, які включають земельний нотаріат, земельні суди, земельний банк, земельну біржу, сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення; інститут операторів ринку.

На нашу думку, до інфраструктури ринку землі мають входити Державний земельний банк, Державний комітет із земельних ресурсів, Земельна біржа, Земельний суд, Інспекція державного контролю використання і охорони земель та їх моніторингу. Головним регулятором ринку землі має стати Державний земельний банк.

Але для того, щоб визначити яким повинний бути цей Державний земельний іпотечний банк і які функції мати, звернемося до практики організації і функціонування Поземельного селянського банку царської Росії. Вивчивши літературу по даному питанню, прийшли до висновку, що:

1. Земельний банк виник з об’єктивної необхідності надання допомоги в довгостроковому і короткостроковому кредитуванні («селянському кредитуванні») під низьку процентну ставку (до 6,5%) у противагу комерційним фінансовим організаціям і банкам, що давали селянам позички під 20-120 %.

2. Державний земельний банк був знаряддям уряду і підконтрольний Міністерству фінансів. Він був підпорядкований губернській владі. Якщо директора банку призначав міністр фінансів, то членів ради – місцевий губернатор.

3. Джерелом фінансових ресурсів при утворенні банку були державні облігації (під 5,5 %), акціонерні внески.

4. Державний земельний банк крім своїх банківських послуг, включаючи видачу позик під іпотеку землі, був організатором приватного землекористування, був органом контролю над використанням землі, організатором приватних самостійних селянських садиб із земельним наділом, як на державних, так і викуплених поміщицьких землях, котрі земельний банк продавав. Він був також знаряддям колонізації земель півдня України і Криму.

5. Державний земельний банк був органом державного меліоративного кредиту й екологічного захисту земель.

6. Кредитні ресурси земельного банку направлялися для заохочення експорту сільськогосподарської продукції.

7. Державний земельний банк здійснював контроль над процесами купівлі-продажу землі в провінції і контроль над дрібними фінансовими установами.

Тепер треба відповісти на запитання: чому банк, що обслуговує сільське господарство і контролює використання землі, повинний бути державним?

Відомо, що дворівнева банківська система України складається з Національного банку України (НБУ) і комерційних, а також спеціалізованих банків. Другий рівень банківської системи використовує накопичені депозитні внески юридичних осіб і внески громадян, яким виплачуються відсотки.

Фінансово-кредитна система, головною складовою частиною якої є депозитно-кредитні операції, завжди відбивала стан економіки, стан грошових ресурсів України. В умовах стабільної економіки в західних країн річний процент за кредит зазвичай є не високий і складає 5-6 %.

Що стосується нестабільної економіки інфляційного періоду, то величина процентної ставки за кредит сильно коливалася і залежала від нормативу дисконтної ставки Національного банку України. Отже, випливає висновок перший, про те, що відсотки на кредит виступають обмеженням використання кредитної маси.

Іншою причиною, що перешкоджає розвитку фінансово-кредитних відносин, виступає нестабільність банківської системи. Недостатня ліквідність банківської системи, її ненадійність підтверджуються аналізом роботи банків за останні два роки.

Чи здатний який-небудь комерційний банк, одержавши 100 млн. грн. як державний кредит, видати його у вигляді короткострокових позик, наприклад, під 5-6 % річних (як це роблять у Європі)? На такий «подвиг» не погодиться жоден банк, що займається комерційною діяльністю.

І найголовніша причина чому банк нового типу повинний бути державним: справа йде про земельний банк, що повинний проводити іпотечні операції з землею – головним багатством України, саме держава має контролювати операції з землею.

В основі функціонування ринку земель і, особливо сільськогосподарського призначення повинне бути не тільки повне право власності, але і максимальна воля діяльності всіх його суб'єктів. В даний час ринок сільськогосподарського призначення вже пройшов свою первинну стадію, що завершується видачею селянам державних актів на земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Наступна стадія – це фактична реалізація землевласниками права вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками. Метою ринку земель сільськогосподарського призначення повинний стати перехід земель цієї категорії до найбільш ефективних землевласників і землекористувачів. Для цього варто залучити максимальну кількість неефективно використовуваних земель сільськогосподарського призначення в економічний обіг.

Позитивним моментом у даний час є те, що законодавчо відбувся поділ ринків земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення.

У більшій мері економічно зацікавленими у функціонуванні земельного ринку будуть місцеві органи влади, що сподіваються мати значні бюджетні засоби від податків із власників землі, збори від угод із землею, оренди земель і так далі. Крім того, вони також звільнять себе від турбот про підтримку ґрунтової родючості земель. Ринок землі активізує ділову активність на території.

Функціонування ринку землі буде вигідним власникам земельних ділянок – фермерам, які одержать можливість без перешкод вкладати капітал у землю, поліпшувати її використання, збільшувати доходи, привласнюючи, у тому числі і рентний доход. Фермер також зможе капіталізувати свої доходи: закласти, продати, здати в оренду земельна ділянка, тобто розпорядитися землею як товаром. Це позитивна сторона ринку для фермера. Однак для розширення підприємницької діяльності фермеру необхідні нові ділянки землі, які або треба купити (це відволікання капіталу), або узяти під оренду (це повна залежність від кон'юнктури ринку на сільськогосподарські продукти).

Відзначимо, насамперед, державний інтерес. Держава зацікавлена у формуванні і розвитку ринку землі, сподіваючись у результаті одержати ефективного земельного власника, а також визначені, хоча і незначні бюджетні надходження.

Зараз, коли ринок землі лише формується, збільшується роль держави в регулюванні цих процесів. Тому необхідно не тільки впровадити ринок землі, а й побудувати ефективну інфраструктуру.

Визнання земельного ринку, насамперед, дасть можливість удосконалити форми господарювання, методологію і методику ціноутворення, і економічний механізм регулювання земельних відносин у цілому по Україні й у регіонах.


Передумови формування ринку землі в Україні - 4.0 out of 5 based on 1 vote